Так і не розгорнулись роти в полки, а батальйони в дивізії. Під ударами червоних військ, які незабаром перейшли в наступ, десантники змушені були здавати станицю за станицею, щодень швидше відкочуючись до моря, до своїх кораблів. У кінці серпня останні кораблі Улагая, покинувши кубанські береги, вирушили знову на Крим. Кубань не прийняла їх, відвернулась від них. Весь білий Крим уже визнавав це, не хотів цього визнати тільки сам Врангель. У той час, як у Керчі з суден вивантажувались рештки його так безславно прибулого назад десанту, він у своїх інтерв'ю іноземним кореспондентам терпляче, з внутрішньою переконаністю пояснював, що десант його не розбито, а що він сам відкликав його з Кубані, бо цього, мовляв, вимагають інші, далекойдучі стратегічні задуми. Після невдачі на Кубані, після того, як на Дону така ж сама доля спіткала полковника Назарова, що був посланий туди з великим загоном, а повернувся в Крим лише з своїм ординарцем, проблема поповнення армії людьми постала перед Врангелем ще гостріше. Голодний погляд його в пошуках живої сили звернувся знову на північ І на Україну. З почину самого Врангеля в Криму в цей час дедалі ширше рекламувався його нібито вже встановлений дружній контакт з повстанською армією батька Махна. А втім, з усіх гінців, яких він одного за одним посилав у Гуляйполе, жоден ще не повернувся. З Парижа, з Лондона, з Вашингтона могли б повернутись, а звідти... В чім річ? Де вони там застряють? З Парижа швидше доходять вісті, ніж із Гуляйполя!
XV
Серед сліпучого степу раптом — садки у вишнях, наче кров'ю облиті.
Плесо води блищить у широкій балці. Соняшники вище стріх та черепиць... Це Гуляйполе.
У проходку ходять, як пави, по центральній вулиці містечка дівчата в рясних стрічках, лускають насіння та жартують з чубатими махновськими "синочками", що не скидають хромових своїх шкірянок навіть і в таку спеку. Зброя поблискує, всіма кольорами горять стрічки, широкі гармонії то тут, то там наярюють "Яблучко" — махновський гімн... Відколи стало Гуляй-поле махновською столицею, "степовим Махногра-дом", розучилось, відвикло працювати, на легкий хліб перейшло: немов контрабандистське кишло, живе тепер військовою здобиччю своїх "синочків", п'є, про-г гулює набарахолене добро та щотижня справляє гуль-би-весілля.
У кого ж це сьогодні весілля таке бучне? Бубни бубнять на все передмістя, співи розлягаються по садках — женить батько Махно одного з найближчих своїх охоронців, взводного з "вовчої сотні" Огея Шинкаренка.
Подвір'я двигтить від каблуків. Коло, де танцюють, весь час зливають водою, гаряча земля парує, але незабаром з-під каблуків уже знову б'є курява, хмарою окутуючи танцюристів. Обличчя розпарені, чуби мокрі, проте ніхто не здається: хто потрапив сюди — танцюй до впаду! Важко, як збруя на конях, дзвенить зброя на танцюристах, далеко квітують вишивками широкі, з тонкого полотна, рушники на боярах...
Таким рушником пов'язаний через плече і сам батько отаман. Проте він .не танцює, сидить у хаті, мовчки п'є. Світлиця — багата, колись би його, глинйщансько-го голодранця, сюди й на поріг не пустили, а зараз посадили на покуті, під весільним гільцем, і сам хазяїн у маніжці квітчастій метушиться перед ним запобігливо, з власних рук підносить закуски:
— Кушайте, кушайте, Несторе Івановичу!
Хазяїн із тих спритних гуляйпільських хурщиків, що розжилися до революції на торгівлі хлібом і які перед війною вже настільки вбилися в силу, що не дозволили навіть залізничну станцію будувати в самому Гуляйполі, відсунули її від містечка подалі в степ, щоб, як і раніше, заробляти на перевозках хліба.
— Кушайте, кушайте, Несторе Івановичу!
Чимось він схожий, оцей жмикрут-хурщик, на іншого такого ж жмикрута, кугутяру — Кирика Васець-кого, що після 1905-го видав на розправу жандармам гуляйпільських юних анархістів...
Повернувшись з каторги в сімнадцятому, Махно насамперед пожалував у гості до того Кирика, вивів його на вулицю і тут же перед хатою й поклав назавжди носом у пилюку.
Сам він собі подобався таким: прийшов із каторги, розметав ворогів, упень повирубував кругом Гуляйпо-ля колоністів, у яких змалку попихачем був, телят та свиней їм, босий, до снігу пас. О, те жалив'яне сирітське дитинство — без болю отаман не може згадати його! Голова впала на руки, схиливсь над столом у глибокій задумі. Свинопас по колоніях... Ще й від землі тебе не видно, а вже ти свинопас, уже ти в неволі, уже ти в когось попихач! Усе літо б'єш ноги по чужих стернях, і, як ноги, що все літо кровоточать у виразках, так дитяча душа кровоточить від щоденних кривд та образ. Чи не вони, оті кривди дитячі, й скалічили тобі душу, чи не там ще збиралась гірка оця невситима помста, що й досі тобі всередині пече?
Юним терористом бачить себе на суді — підліток, засуджений до повішення. Сумніву не мав тоді, що повісить його цар, не простить йому відчайдушних, бездумно-сміливих його експропріацій... Виручила молодість: замінили довічною каторгою.
Кайданник. Вічна каторга, вічна неволя... Темінь і сморід в'язниці, де запахи духмяного степу та блиск гуляйпільського сонця йому тільки снились! Чи не там — за одинадцять літ — сміятися розучивсь, всі радощі людські розгубив, що й на оце махновське весілля не зосталось? Згадалось, як кайдани перегризти хотів в Акатуї. Мов зацьковане вперте звіря, забившись у куток, зубами залізо кайданів ночами гризе. Аж товаришів дивувала ця гуляйпільська пристрасть: цілісіньку ніч молоді зуби по залізу скрегочуть. Коли спроби втекти не вдалися — захирів, занепав духом, пропав би, якби не революція...
Сімнадцятий рік! З карцера просто в Гуляйполе!
Свобода — як степ!
Чи можна від неї, від вільної волі, коли-небудь відучити людину? Не за одинадцять — за сто одинадцять літ? Щоб зовсім забула про це, щоб перестала й прагнути до цього, до повної, як небо, свободи?
"Нема такої сили, щоб від цього відучити,— сказав йому одного разу в степу старий пастух.— Як орла не відучиш літати, так людину не відучиш прагнути цього..." Так, до неї, до свободи, завжди пориватиметься людська душа! За свободу, ні за що інше, він зі своїми "синочками" б'ється,— так принаймні вважає він. Але чому ж так тяжко стає іноді на душі? Чому й зараз починають раптом виникати перед його затуманеним зором то продзагонщики з перекошеними зненавидою до нього обличчями, то селяни-комбєдівці, порубані десь на сходці, то галещанські оті червоні медсестри, що й досі виразно чує їхні передсмертні крики: "Так оце така твоя свобода? Будь же ти проклят з нею, кат!"