— Вперед! Крий вперед! — лунало над всіяним стрілами степом, по якому наступала червона піхота.
Яреськовим хлопцям з поповнення та й йому самому здавалося, що тепер уже — все, гнатимуть до безпам'ятті, заженуть на край світу. Одначе в першому ж селі довелося затриматись: назустріч під натиском білих відступав якийсь полк, з тривогою передавалося, що один з батальйонів цього полка щойно було оточено ворожою кіннотою в полі і вирубано до ноги і що біляки, підтягнувши значні резерви, знову намагаються зайти в тил, відрізати червоних від плацдарму.
Всім, хто при зброї, незалежно від частин наказано було негайно займати оборону по околиці села. Після вбитих залишилось чимало гвинтівок, і їх запропонували місцевим селянам, багато з яких нарівні з черво-ноармійцями незабаром уже лежали обороною по городах. Зі степу, відстрілюючись, весь час відходили до села то більшими, то меншими групами червоно-армійці різних частин, приносили жахливі вісті: поранених добивають... броньовиками нашу піхоту давлять у степу.
Надвечір із степової могили перебрались до села кулеметники з двома гочкісами, прийшла пошарпана піша розвідка якогось полка, прискакало на маленьких сибірських конях кілька верхівців. В одному з них Яресько впізнав взводного Старкова, окликнув.
Залягли поруч. Коня свого Старков прив'язав тут же, неподалік під деревом, щоб весь час бачити.
— Гарний коник,— підхвалив Яресько.— Пофортунило тобі такого роздобути...
— Це мого товариша кінь, він у кінній розвідці був,— з сумом пояснив Старков.— Отака доля: Сибір пройшов, ні разу ніде не черкнуло, з Байкалу аж ось куди, і тут... — Він тяжко зітхнув.— Картеччю отам за курганом... У серце, наповал. Ми з ним ще з Уралу були дружки, разом воювати починали. Ще наче вчора, пам'ятаю, хуга, заметіль, а наш робітничий загін відступає по тракту в гори, до вершин Уралу, щоб Колчак не дістав... Які холода стояли! Вітер б'є, мороз обпікає, а ми — напівбосі, в шахтарських курточках на риб'ячім пуху...
— У нас кажуть — вітром підбиті.
— Во-во! Вітром підбиті, на риб'ячім пуху...
У цей час під посвист куль із степу прискакало ще кілька верхівців, прибіг табун розжаханої піхоти, яка, погамувавши спрагу, приєднувалась до тих, що вже лежали в цепу. Серед тих, що, надбігши, займали неподалік оборону, Яреськову увагу привернув маленький легконогий китаєць, що, пробігши перед Яреськом, упав у картоплищі лицем до степу і одразу ж став заряджати гвинтівку. Заряджаючи, весь час жваво поводив очима, мовби роздивляючись, куди, в який бік краще —буде пальнути.
— Цей китаєць теж із нашої дивізії,— промовив Старков.— Дарма що таке ото мале, а в бою ніколи не підведе.— І звернувся до китайця: — Жарко, товаришу Лі?
Не встиг той відповісти, як по селу вдарила з степу артилерія. Влучило снарядом у чиюсь повітку — моторошно заревла худоба.
— Це вони нас у чисте поле вибити хочуть,— промовив котрийсь із бійців.
— А шипі з маслом! — зауважив на це Старков і обернувсь до Яреська.— Як це по-вашому буде "шиш з маслом"?
— Не знаю,— потер лоба Яресько.— Мабуть, дуля з маком.
— Ну, от ми їм шиш з маслом та дулю з маком,— сказав Старков і раптом примовк, дослухаючись.— Чуєш?
Десь на протилежній околиці села шалено застрочили кулемети, почулось віддалене, приглушене відстанню "ура"... Хто кричав, не розбереш: і ті, й ті мали звичку при найменшій нагоді кричати "ура".
Кілька снарядів — один за одним — грякнули на городах, зовсім уже недалеко від цепу залеглих. Загорілась солома, під якою лежали поранені. Санітарки, що були при них, кинулись відтягувати поранених у городи, подалі від соломи, від пожару.
Вибух грюкав за вибухом. Густо задзижчали кулі в повітрі. У вечоріючім степу з'явились зловісно шмигаючі сюди й туди силуети броньовиків. Зблиски, спалахи пострілів змигували все ближче. З глибини городів, наче з самої палаючої соломи, вихопивсь зовсім молоденький, без кашкета, боєць-татарчук і прожогом кинувсь до сибірякового коня.
— Стій! Ти куди? — окриком зупинив його Старков.
— Товариш командир... Біляк уже в селі... Бронемашин гуляй по дворах... Всю нашу восьму роту біляк рубай-рубай!
Страшенний гуркіт заглушив його: снаряд ударив просто в палаючу скирту, полум'я, розметане вибухом, знялося, пахнуло на весь куток, і разом з клубками полум'я, разом з заметіллю іскор, що гасли десь, хто зна й де розкидані в повітрі, зник безслідно й він, оцей нажаханий татарчук, що вперше, мабуть, потрапив у бій. Втік? Загинув? А втім, думати про нього було ніколи. Яресько, Старков і всі, що лежали з ними в одному цепу, дружно відкрили вогонь по вечірньому степу, по його м'яких попелястих сутінках — там помітно було, як за броньовиками, пригинаючись, перебігають біляки. Стрілянина чулась десь уже і в селі, кулі поджвікували з усіх боків.
Яресько саме заряджав гвинтівку, коли за спиною в нього в картоплинні щось зашелестіло. Оглянувсь — підповзає навкарачки дядька, захеканий, закошла-ний,— мабуть, господар цього двору.
— Не турбуйтесь, хлопці, коли що... У мене потайний погріб є... Сам від кадетів ховавсь і вас переховаю! А поки що ось візьми котрий тикву оцю, може, знадобиться... — І, пошарудівши в огудинні, простяг Старкову велику, справді схожу на тикву, бомбу.
Старкова це, видно, схвилювало.
— Скажи ти,— промовив він, звертаючись до Яреська,— а нас усе лякали, хахли там, мовляв, сякі-такі, одна махновщина, а я бачу — добрий, душевний у вас народ!
Кулі задзижчали ще густіш, кільце, видно, змикалося, і чийсь командирський голос уже віддавав наказ — перебіжками пробиратися на західну околицю, можливо, звідти під покровом ночі вдасться проскочити до своїх.
— Стривай же, браток, у нас ще з тобою кінь,— кинув Старков Яреськові і, схопившись на ноги, розігнався городом до коня. Але не відбіг він і десятка кроків, як із-за палаючої скирти соломи просто на нього вилетів броньовик. На якусь мить вони мовби закам'яніли одне проти одного, освітлені відблисками заграви,— людина і броньорик. Потім Старков, якось дивно нагнувшись, мовби вирішивши просто головою нанести удар в броню, рвонувся вперед, у руці його зблиснула бомба... Ось він розмахнувся,, з силою кинув її. Вибух зірвав зі скирти цілу шапку вогняного кушпелива... Коли воно розсіялось, броньовик уже стояв якось сторчма, а Старкова не видно було зовсім, лише потім помітили його — він лежав темною купкою у картоплинні серед розвіяного попелу, серед гаснучих на картопляному листі іскор.