Потягло в катакомбах свіжим вітерцем.
Грицько порушив урочисту мовчанку:
— Отепер ми — підпільники. Тепер почнемо...
Четверо за кам'яними стінами
Весна в селі — радість.
Навстіж відкриваєш вікна: заходь у гості, яснооке сонечко! Сідай на покуті, миле! Заквітчаєм тебе барвінком, вистелемо доріжку м'ятою і поведемо весільний танок. Защебечуть величальну ластівки, будуть вторити їм ручаї дзюркотливі. Повінчаємо тебе, сонечко, з колосистою нивою, щоб родила вона багато, щоб зерно наливалося золотом.
Весна в селі — свято.
Навстіж відкриваєш серце: овій, освіжи мене, вітре! Легкокрило полинемо в поле, в зелене роздолля, чорними скибами наріжемо землю і будемо бенкетувати. Хай не скупиться хмара, хай наливає по вінця! Пий, рілле, досхочу, зашумуй весняним хмелем, щоб міцна, як вино, зійшла ярина!
Весна в селі — пісня... коли це мирна колгоспна весна. Якщо ти — вільний господар своєї долі — йдеш на артільне поле; якщо знаєш, що в село не налетять жандарми і не будуть гнати тебе на підневільну роботу, гнати прикладом, наче худобу; якщо за твоєю спиною не сичить Федоренко і не глумиться поліцай Криворотько: "Бач, на більшовиків старався, а тепер — руки відібрало!.."
Зіткнулись у селі дві нерівні сили — овдовіле жіноцтво і безжальна машина фашистського терору, безоруж-ні матері і сталеві каски німецьких завойовників. Це була щоденна боротьба — глуха, вперта, подвижницька. Боротьба за свою совість, за честь перед святою землею, перед пам'яттю тих, хто далеко на сході боронив мозолясту правду.
Битва починалася з атаки на власне серце. Треба було зламати себе, побороти роками усталені звички; натруджені руки просилися до роботи, а ти мусив наказати їм: занімійте! Хліборобська совість веліла берегти кожну зернину, кожну артільну цурку, а ти мусив наказати їй: ламай, знищуй, пали, щоб нічого не дісталось ворогу. Тисячолітнім досвідом трудівник навчався остерігатись хвороб, а тепер, як блага, накликав на себе коросту й лишаї, старече горбив спину, аби тільки не скоритись чужинцю.
І галали в Табунчанському скирти соломи, заносило мулом поламані плуги та борони, ящур безжально косив худобу, відсиджувались —в схованках бородаті "діди" та паралічні "бабусі" — деяким "старцям" і сорока не було. "Брешуть вони, прикидаються!" — наливався жовчю староста.
* * *
Поліщуки на свій лад перебудували курник. Перегородили його стіною — вийшов сарайчик і "кімната". А щоб узимку не задувало з дверей, приробили сінці. Мати сказала: "Треба ще куточок для Ліди". І от "кімнатку" перетнула глиняна стіна, й з'явилась ще одна комірчина, тісна, темна, з віконцем на північ. Тут поставили ліжко, столик та два стільці. Під вікном Валько й Льонька посадили бузок— Ліда дуже любила його ніжний духмяний цвіт, — і сестрин "кабінет" був готовий.
Відтепер Ліда ніби відділилася од сім'ї.
Мати з потаємною тривогою слідкувала, як дорослішає, все глибше й глибше входить у своє, самостійне, життя її донька. Колись було ясне, відкрите дівча — як на долоні. Скільки раз заплітала їй золотисту косу, пестила ніжні рученята і заспокійливо думала: вона моя — до найтихішого поштовху серця, до ледь помітного тремтіння кожної жилки. А зараз — і моя, й не моя. Вже бродить у її душі щось своє; вже свої думки хмарять їй бліде, стомлене личко.
Не легко, ой, не легко розгадати матері, що там на серці у доньки! Взимку, після хвороби, була вона в зажурі, ніби глуха до всього, — не виходила з хати і навіть за книжки не бралася; більше на кушетці лежала, все думала й думала. Тільки промовить інколи: "Де ж вони зараз, хлопці?.."
І раптом — напровесні, коли одшуміла повінь, — прийшла додому зовсім інша: легка й щебетлива, як ластівка; сміється, по хаті кружляє, хлопців за чубчики смикає. Донька повеселіла — і мати розігнулась, просвітліла. Дивується стиха: що з Лідою? Ніби чари скинула...
Що то за чари, дізналася мати випадково. Вночі, крізь сон, почула Лідину розмову з Грицьком. Про якісь печери, про вчителя... Ранком мати — ладком, обережненько! — рішила вивідати, звідки взявся Грицько. Усміхнулася Ліда, зовсім по-дитячому палець до вуст приклала: "Тут вони, хлопці, в селі. Повернулися. Тільки ж, мамо!.." Ну, то зайве — матір застерігати.
І знов, як раніше, поринула дочка в роботу. Та невідома робота не давала спати старій. Вночі прокинеться, крадькома загляне в хатину — блимає каганець.
— Ти все читаєш та пишеш?..
— Треба, мамо, — скаже ніжно, а в голосі чується: "Не питай мене більше, мамо".
А то накине хустину і зникає в темряві. В легкому платтячку, тонка, як билинка, тільки й того, що батькового високого росту.
— Ти йдеш, доню?
— Треба, мамо.
Таких "треба" багато у неї. Треба, щоб зібрались у хатинці друзі; буде бриньчать гітара, будуть сміх і жарти — така собі сільська гульня, але слідкуй все-таки, мамо,, щоб ніхто сторонній не стирчав під хатою. Треба,-щоб прийшов учитель фізики із Краснопілок — пам'ятаєш, мамо? Ага ж, Тарас Іванович! — буде важлива розмова, не для сторонніх вух. Треба передати ковалеві оцей папірець, але сховай його, мамо, поміж коржів — так буде краще...
Мати, немовби вибачаючись, безшумно заходить в хатину, сідає на ріжок стільчика:
— Ну, як воно там?
Вона вже звикла до того, що Ліда знає, — а звідки, не насмілилась спитати, — як воно там, на фронті. І з надією, з тривогою дивиться у доньчині очі — великі, голубі, задумливі. "Брешуть німці, — спалахне вогнем Ліда, — ніби вони за Уралом. Брешуть! Москва стоїть, як стояла, Волга — у наших руках". Зітхне полегшено мати, піде до сусідки, щоб по-своєму переказати новину: "Не сумуй, Па-лажко, ще прилетить твій Лебідь. І мій прилетить... якщо голови десь не склали"...
Глуха темна ніч. Тиша.
І раптом — ба-бах! — у двері.
— Гей, розтаку!.. відчини!
Мати кинулась до вікна. Вибігла з хатини Ліда.
— Одкривай! Бачиш — гуляємо. Став самогону, більшовицька морда!
Хряснуло вікно, полетіли шибки на підлогу. В хату просунулась кудлата голова. Старостин голос:
— І бичка веди! На закуску!.. Спишем, ге-ге, куме?
— Іменно! — це озвався Криворотько. Загупало під вікном, блиснув ліхтарик.
— Одкривай, чуєш! Двері висадимо.