— Федоренко, де твоя совість, — благально мати. — Отямся!
— Куме, вона ще погрожує. Гати!
Тріснули двері, в сінях загуркотіли відра. Хрипле ричання. Дві темні постаті. А навстріч їм — білі чайчині крила. То Ліда. То її пронизливий крик:
— Не смійте! Не смійте!
— Ти диви?! — оторопіло поліцай. — Голубка! Сама в руки лізе. Тягни, куме, її!
Схрестилися руки — бридкі ворожі руки і гарячі материні:
— Геть, бугаї! Вона ж дитина!
З-за материної спини — скрегіт зубів і Вальчин видих:
— Назад! Сокирою сікону! Льонько, біжи до Шу-мила!..
— Тю, гвалт підняли! Та ми ж самогону... Тю, навіжені! Пішли, куме, пішли...
І вже за хатою — хмільний бичачий рев:
А ночка тьо-оомная била-а-а!..
Ранком у двір заглянув Федоренко. Морда розпухла, обвисли гладкі м'ясисті щоки. Бликнув з-під лоба на Полі-щучку:
— Веди корову! Здавати будеш.
Матір наче вдарили під груди. Сполотніла відразу. Діти ж від голоду загинуть! Вже й так світять кістками, щирицею давляться. Одна надія була — на Снігурку, і ту віддати німцям.
Заплуталась сльозинка між зморшками, застигла на сухій щоці.
— Де ж правда? Я ж здаю молоко... по плану.
— Краще мовчи! — показав пухлого кулака староста. — І бичка веди, чуєш! Пожаліла для добрих людей — німці з'їдять, — Федоренко крутнувся і пішов по сусідах, щоб повтішатися ще над вдовиними слізьми.
...Повела свою теличку сусідка Палажка. Повели корівок матері — німці підбирали останню худобу в селі, йшли жінки понурі, заплакані, наче не скотину, а себе тягли за вірьовку на бійню.
Мати вигнала із сарайчика Мазуна й Снігурку. Ніжно погладила Снігурчину шию, провела рукою по теплій, довірливій морді:
— Прощавай, годівнице! Снігурка відчула недобре, заревла.
— Хлопці, — покликала мати, — попасіть їх коло Па-лажчиної хати...
Хлопці навчились розуміти неньку з півслова. У сусідки Палажки здохла корова від ящура. Значить — кінець. Раз зважилась мати на це — іншого виходу немає. Тепер можна зовсім забити сарайчик: курей і свиню німці давно "реквізували", тепер в хліві — тільки мишва гасає.
За хатою Валько зліпив із глини кабицю.
Треба трохи фантазії, і присадкувата потріскана плитка перетвориться на бойовий корабель. А Льонька Поліщук буде на ньому кочегаром... В топці палахкотить вогонь, чорний дим валує з труби — старенького відра з вибитим дном. В казані булькає вариво — два бурячки і просяна лузга. Готується вечеря на всю команду.
Ех, аби це був справжній лінкор, вийшов би Льонька на капітанський місток і: "Право руля! Повний вперед!" — повів би лінкор до комори. Сьогодні, кажуть, загнали туди наших людей, підпільників із Краснопілок. Тих, говорять, що підірвали німецькі машини на Бобринецькому шосе. Кинули їх, зв'язаних по руках і ногах, на кам'яну долівку, на залізний засув зачинили і варту кругом поставили. Ото б навести всі бортові гармати і смальнуть по варті, щоб полетіли шкереберть поліцаї. А тоді гукнути по-капітанськи: "Виходьте,, люди, з неволі!"
Сирувате бадилля курить, дим виїдає очі; Льонька тікає від диму під бузкові кущі. Прислухається: в Лідиній хатинці бубонить чоловічий голос. На віконці тріпнувся каганець, ьихопив з темряви плечисту постать. На короткій шиї — лобата, лиса голова. Це Тарас Іванович — учитель фізики з Краснопілок. То* за його ідеєю Грицько й Володька будували аеросани. То він разом з хлопцями хотів податися в далекі мандри. Все обірвала війна. Але й тепер Тарас Іванович не залишав своїх вихованців. Через тиж-день-другий заходив до Ліди.
Притих за віконцем басовитий голос, і ось між бузком майнула постать учителя. Тарас Іванович привітно махнув Льонці рукою і спішно подавсь у берег; бур'ян поглинув його, як море піщинку.
Вкрадливо, наче зграя вовків, виповзали сутінки з густих заростів кропиви й бур'янів.' Тиша й темінь оповивали землю. Про щось таємниче переморгувались між собою одинокі зорі.
Раптом хитнувся кущ бугили, і знову до хати посунулась невиразна тінь. Хтось шкрьобав по стежці, зігнувшись, озираючись навсебіч. Злодій... Льонька вже хотів крикнути, як тінь враз випросталась... Ти ба — Грицько Хмельовий! З пекла, чи що, повернувся? його ж німці забрали ще взимку... Грицько приклав пальці до губ і строго:
— Тс-с-с! Дома сестра?
— У хатинці. Звідки, Гришо?
■— Мовчи! — і Грицько, згорбившись, прослизнув до хати.
його розмова з Лідою була коротка. У віконечко видно: Гриша гарячково жестикулює руками, відкидає назад спітнілий чуб, нервує, не знаходить собі місця. Ліда говорить спокійно. І раптом, різко обірвавши Грицька, крикнула. Крикнула грубо, з тремтінням у голосі. Шибка тоненько дзенькнула — і запала тиша.
Хмельовий, ламаючи кущі, прожогом метнувся мимо кабиці. Не обізвався на Льоньчин голос, а пригнувшись, стрімголов полетів бур'янами до низу, наче за ним хтось гнався.
Бідний Грицько! Мабуть, здалека прилетів, через гори й ріки пробирався, щоб поговорити з нею. І ось — погомоніли... Чого з ним Ліда така... немилосердна? с
Грицько Хмельовий в ролі Отелло
(З щоденника Ассоль) В один вечір — дві такі зустрічі!
Перша принесла стільки радощів та хвилювань. Нарешті — справжнє діло передбачається!
Друга зустріч і розсмішила, і засмутила Ассоль, і, якщо бути відвертою, трохи потішила самолюбство.
А втім, усе по черзі.
Неждано-негадано нагрянув (зашифровано) Тарас Іванович. Те, що він власною персоною з'явився на очі своєї вихованки, свідчило про одне: є серйозна розмова. Інакше для чого ризикувати, під носом у зелених пробиратися на стареньку шхуну, яка загубилася серед піратських кораблів? І справді, розмова була важлива. Він сказав: "Пірати схопили наших, кинули їх в трюм. Якщо до ранку не звільнимо — все... Зараз дорога кожна хвилина". Він пояснив, що доручено зробити зурбаганцям, і як вони повинні взаємодіяти (зашифровано) з краснопільською групою. Крім того, додав: "Продовжуй вивчати піратські документи. Твої дані дуже важливі для нас. Щосуботи, як і домовлено, ти повинна інформувати нас..."
В його присутності Ассоль все ще відчувала себе ученицею: розгублено червоніла, ніби її викликали до дошки й запитали: "То який перший закон Ньютона?" І коли він зауважив: "Ваша група добре себе зарекомендувала, — передай це своїм друзям, — сподіваємось, не підведете й зараз", — для неї це прозвучало: матеріал засвоїла, ставлю оцінку п'ять...