9 В. Близнець
129
а вона в один бік показує. Куди батько, мовляв, туди й син... Запам'ятайте: ви самі, ваш колектив ліпить характер кожного і... Гриші. Який у вас духовний заряд, такий і в нього. Не спішіть ганьбити когось — себе ганьбите.
Приголомшлива, нестерпна тиша запала в підземеллі. Вічна пітьма катакомб крижаними очима дивилась на Михайла. Яке маєш право недовіряти Грицькові? Ну, прямий ти, обтесаний, рівний, як дишло. Та чи не криється за цим твоя обмеженість? Твоя неспроможність зрозуміти товариша, у якого не таке просте життя? Може, він глибше почуває, де зло, а де добро, що вистраждав свої переконання, свою мрію, що відстояв їх в нелегкому двобої?
— Гришо, — спромігся нарешті заговорити Зінько. — Я не хотів... Я так випадково...
Михайло ждав: спалахне, розходиться Гриша. І про збори нагадає, і про сутичку в Лідиній хаті ("Пам'ятаєш: "Не вірю йому, як і старому Хмелю"?). Але Грицько, на великий подив, з гіркотою і безнадійністю вимовив:
— Чого ж? Про батька — правда... Ради бога, прошу: ье потикайтесь на очі йому. І про мене — ні слова.
Михайло згріб обох, Грицька й Володьку, в оберемок і з дивною ніжністю пробасив:
— Лягайте, хлопці, спочиньте. Я... щось не хочеться. Повартую.
...Все складалося ніби добре. Де ще знайти надійнішу схованку? Про ці печери в селі мало хто знав. Але припустимо, німці дещо рознюхають. Підійти до урвища можна тільки степом, а степ тут голий, людину за три-чотири кілометри видно. Поки ворог сюди, хлопці сторчма в кущі, в очерети, в суцільне плетиво лозняка Г — шукай вітра в полі... І все-таки... Якщо насядуть несподівано? Вихід з катакомб єдиний, і той — вузький, незручний. А закриють його, і вони опиняться мов у домовині.
Ці думки не давали спокою Зінькові. Із печери тягло споконвічним холодом, тхнуло цвіллю, і Михайло прикрив Грицька й Володьку своїм піджачком, — хай спочинуть з дороги, а сам не міг заснути, позирав на вузеньке "віконце", що ледь просвічувалось вгорі. Колись, очевидно, звідси вибирались по східцях; так, по східцях, інакше не можна — стіна висока. Східці, певно, були дерев'яні, отож давно згнили. А як же тепер? Поставити драбину? Ну добре, вони зроблять драбину. Скільки ж треба часу, щоб по одному вискочити з підземелля? А якщо їх збереться чоловік двадцять?..
Михайло заворушив губами, щось підраховуючи, і раптом, схопившись на ноги, став міряти галереї; перша була квадратна, приблизно дванадцять на дванадцять кроків, а друга, глуха — шістнадцять на двадцять. Поки спали хлопці, Михайло тихцем видряпався з печери, довго повзав над урвищем і, як признався згодом, власним животом виміряв схили гори, щоб уявити собі план розташування катакомб. Задоволений підрахунками, він розбудив Володьку й Грицька.
— Вставайте, роботка знайшлась!
Хлопці одбрикувались, сонно крутили головами. Яка там в дідька робота після тридцятикілометрового переходу! Дай людям спокій, ведмедю бездушний!.. Та Зінька не можна було ні розчулити, ні дійняти лайкою.
— Ви, хробаки! — торсав він хлопців. — У нас буде запасний вихід. Чуєте? Запасний вихід з другої галереї. — Зінько потяг напівсонних "печерників" у другий зал. — Якщо довбать оцю стіну... метрів десять, не більше — проб'ємось до сонця. Там зразу — круча...
— Гм... Кажеш, десять метрів? — Шумило, видно, тільки тепер прийшов до тями після наглого пробудження. — Десять — підходить. Хоч і земелька тут... зубами не вгризеш.
— Ломом візьмемо! — пожвавішав і Грицько. — Це ж, братці, не тільки вихід, а й вентиляція. Без вентиляції нам — капець. Поспав — наче камінь у грудях.
Селянські діти, вони змалечку були привчені до волячої роботи. Але так викладатися, як у підземеллі, їм ще не доводилося. Це був, за висловом Володьки, єгипетський труд. Удень вони довбали траншею, а вночі потайки пробиралися в село і на плечах несли цеглу, дошки, інструмент, різне майно. Нічні "прогулянки" ледь не скінчилися для Володьки трагічно: якось він наткнувся на Кривороть-ка. Чи пізнав його поліцай, чи ні — важко сказати. Словом, "чорногуз" погнався за людиною, яка тягла на собі щось підозріло велике й кругле (то Володька пер діжку для води). Поліцай крикнув "Стій!", а коли утікач припустив щосили — кулю пустив навздогінці. Врятували Шу-мила доггі ноги й міцні легені...
Довбали поперемінно, довбали до нестями, до одуріння. І грунт же їм трапився —'спресована глина, крем'яхи, камінь. Вдариш ломом — аж іскри скачуть, аж гуде підземелля. І чим глибшає траншея, тим важче: ні повернутися, ні розігнути спину. Страшна задуха. Пісок скрипить на зубах. Пилюка забиває горло. Та спочинку немає. Задихаєшся в норі — вилазь, бери сокиру. Теши кілки, забивай у стіни — це будуть нари. Трохи оклигав за такою роботою — знов довбай гору.
Спочатку хлопці одгортали землю на дно печери. Метр за метром росла траншея, і вищала купа вийнятого грунту. Куди ж подіти його? Михайло нарешті придумав: "Є в нас лантухи? Є! Виносити землю геть і в річку її, щоб не видно слідів"... Незграбний, вайлуватий, він з дивовижною спритністю дряпався по стрімкій кручі, де легко зірватися з пустими руками, а в нього ж на плечах — трипудовий лантух. Ні Володька, ні Грицько не могли позмагатися з-Михайлом, — він був справжнім верхолазом, цей табунчанський ведмідь. Власне, він сам переніс оту гору землі, переніс її з печери в низину, кожного разу. ризикуючи життям... І Грицькові пригадалося: "Нам такі, коли гризти землю —
гризтимуть, перти мішки пертимуть, нам такі підходять"...
Михайло мав право сказати ці слова. Він мав повне право!
Настала мить, довгождана мить, коли якось раптом обвалився верхній шар землі і "печерники" вирвались на світло. Весняний промінь несміло ковзнув по стінах траншеї, подзьобаних ломом; він, тоненький, соромливий, замерехтів лише скраєчку, а хлопцям здалось, що їхньою штольнею скотилося в підземелля сонце і зупинилось здивоване: коли ж ви, хлопці, зробили все це? І дерев'яні нари вздовж стін, і столик, і навіть цегляна грубка і — дивись! — поличка, а на ній — радіоприймач, де притаївся голос Москви, і в кутку — збитий Михайлом ящик, а там — німецькі гвинтівки...