— Ідіть в чорний, ідіть в голубий, ідіть хоч до дідька в зуби! А я повернусь назад. Сам повернусь, ясно?
— Ясно! процідив Михайло. — Поближче до неї...
— А хоча б, а хоча б до неї! — Грицько аж захлинався од хвилювання. — Хіба це порядно — лишити одну? Хіба розумно — кинути все, що задумано, кинути роботу, і в ліс, рятувати шкуру?
— Гришо! — зашарудів підстилкою Володька. — Ти наче в душу мою заглянув. Я абсолютно — за! Подамося ми в рідні степи... Знає Шумило одну місцинку за Козацькими могилами. Там такі підземелля — чорт з свічкою нас не знайде. Отож, орли, наш курс — на Табунчан-ське!..
Похід на Табунчанське залишався поки що мрією, а вони нудились на горищі та відлежували боки. Одного разу Володьку розбудив якийсь дзенькіт. Дзень!.. Дзень!— бриніло перед самим носом. Володька понюхав: запахло вологою і наче ніжною зеленню.
— Хлопці, капає! — підскочив Шумило. — Надворі березень!
На цю новину кожний відгукнувся по-своєму.
Грицько. Справді, весною повіяло. Вже, мабуть, перші проліски з'явилися.
Михайло. Саме пора боронувати ріллю. Ех, оце б пару коней, і пішов би степом...
Володька. Болотяка зараз — по коліна. Як ти, Грицьку, подибаєш додому?
Грицько. На животі полізу. Аби скоріше...
Випадок, дрібний випадок прискорив час їхньої втечі.
Зінько лежав найближче до сходів і не спав, а дрімотливо мружив очі. Внизу, в першій кімнаті, пиячили німці, і Михайлові здалося, що вони сидять у нього над головою. Він чув навіть, як вони плямкають губами, як дзвенять чарками. А коли есесівці загорлали пісню — надсадно завібрувала ляда. Зінько підняв голову і зрозумів, нарешті, секрет акустики: очевидно, Володька забув причинити ляду — жовтим'квадратом світився хід на горище. І — що за чортовиння! — в тому квадраті з'явився привид... кирпатий носик, тоненькі кіски, пара оченят. Ти ба! Мабуть, дочка дядька Антона. Дівчинка зі страхом, з дитячою цікавістю заглядала на темне горище. Михайло приклав палець до губ, хотів сказати: тс-сс!.. І чи Зінькові патли, чи його застереження настрахали малу — вона з пронизливим криком, немовби м'яч, покотилась по сходах. В коридор вибігли німці. Трах, бах! — захряскало на сходах.
— Пан, то кицька... кис-кис, — розгублено лепетав дядько Антон.
— Хлопці, назад! — Шумило стиснув рукоятку нагана, цілячись на світлий квадрат. Спіймав на мушку лису голову, і палець торкнувся курка... Німець закліпав осоловілими очима: темрява, тиша...
— Мяу, кис-кис, — писклявим голоском лисий покликав кішку і, реготнувши ні з того ні з сього, посунув униз.
Вгамувавши трохи шалений стукіт серця, Володька прошепотів:
— Тільки стихне — на землю. Все! Більше не граємось в піжмурки.
Ось вона, та місцина, про яку говорив Шумило!
За двогорбою спиною древньої Козацької могили починалося урвище — таке стрімке й обривисте, що й дикі кози його обходили. Внизу, коло підніжжя глинистої стіни, хлюпотіла річка, а далі широкою долиною розлилося смарагдове море очеретів і верболозу.
— Десь тут я бачив нору, — Шумило на "батькових" посунув з гори, гуркочучи крем'яхами, і приліпився на верхньому карнизі. За ним спустилися Грицько з Михайлом.
•Праворуч карниз був ширший, і там приткнувся кущ дерези. За цим кущем чорним півколом зяяла діра. Колись, очевидно, була вона обмурована, але потім цегла поросла мохом, павуки заснували її тонкою марлею. Володька просунув залізний лом — лом повис у руці. Значить, глибоко!
— Ну, прощавай білий світ! — Шумило звісив ноги, помахав ними в порожнечі, підморгнув хлопцям і...— Ап!—долинуло з підземелля.
Настала тиша. Страхітлива паща, проковтнувши одного, немов чекала: хто там наступний?
— Володь! Де ти? — пригнувся Грицько. Гуд-гуд-гуд, — задвигтіло в підземеллі.
І раптом гора озвалася:
— Хлопці, стрибайте!
Шшах! — полетів Михайло. Шшах! — полетів Грицько. Під ногами твердо... Слизька багниста темрява... І холодно, як в льоднику... Ггга! — налетіло ззаду.
— Тю, це ти, Володько? Темрява зареготала.
— Зараз таке побачите...
Блиснув ліхтарик (Володьчин трофей з Кіровограда), вузенький пучок світла поповз угору по замшілій стіні й уперся у високе склепіння.
— Ого, який зал!
— Що б це могло бути?
— Батько мені розказував, — Шумило повів ліхтарем убік, і синюватий промінь, витягнувшись, як комарине жало, ледь торкнувся протилежної стіни. — Батько розказував: колись над урвищем стояла козацька фортеця... Бачили — цегла деінде валяється на горі? Ото, мабуть, рештки... А печера... Я знаю для чого? Може, склади були...
Оглядаючи зал, хлопці наткнулись на східці. Ступили раз, вдруге, втретє і... вперлися в глуху стіну. Шумило знічев'я вдарив ломом — і лом провалився в порожняву. Роз-валяли замурований хід — нова галерея. Ще більша, ще просторіша. Тільки запах — як з гнилої бочки...
Загомоніли навперебій.
Грицько. Оце штаб-квартира!
Володька. Тарасу Івановичу скажемо: до нас, батьку, під землю! Бо там, в Краснопілках, згребуть собаки.
Грицько. А тут — столик для Ліди... Друкарська машинка. Листівки запустимо.
Михайло. Нари треба зробити. Краснопільських хлопців заберемо до себе. Та й наших чимало буде.
Грицько. Інтересно приймач братиме? Через ге-
монську товщу? Принесу з лісосмуги, попробуємо.
Володька. Про нашу хату дамо знати поки що тільки Тарасу Івановичу. І Ліді, звичайно. Вона, так би мовити, на легальному становищі, це дуже зручно: зв'язківець. Без зв'язку ми ніщо, ми ховрахи під землею... Ну, й батькам перекажемо. Хай знають: ми повернулись, живі й здорові.
Михайло. Як?! І Хмелю скажемо?
Це слово само собою злетіло з Михайлового язика. Він спитав, і гарячий струмінь обпік йому щоки. І пригадалась школа, галасливі збори, коли приймали Гришу в комсомол. І тоді Зінько, не подумавши, ляпнув про те, що батько чи дід Хмельового колись прислужували куркулеві (Михайло й сам добре не знав). І тоді приголомшила його тиша, така ж нестерпна, як зараз в підземеллі. Зінько — це надовго врізалось в пам'ять — зловив на собі презирливий погляд Ліди. А потім піднявся класний керівник Тарас Іванович.
— Стало модно чомусь, — промовив хриплувато, — розбирати людей по кісточках. Жива людина, запам'ятайте, не бездумний прилад, не компасна стрілка: як не крути,