А ось Лисавета теж свою смерть перед очима бачила...
Дівчина, про яку йшла мова, сиділа скраю в сірому батьківському піджаку. Кілька разків барвистого намиста прикрашували її шию. З під-рясної спідниці визирали міцні, смагляві ноги.
— Розкажи їм, Лисавето, як ти від німців рятувалась; Вона подивилася на нас байдужим поглядом.
— Нащо про таке страшне згадувати? — сказала і замовкла.
— Розказуй, чого тамі
Лисавета оглянула всіх, поправила на голові хустку.
— Як прийшли німці в наше село, то люди порозбігались. Тоді вони поліцаїв послали до куренів, щоб ми в село повертались. Поліцаї нам говорили: "У селі житимете, німці вас не займатимуть, а кого в лісі чи в куренях знайдуть,— тих убиватимуть". Ми повірили їм, прийшли в село, правда, не всі. Пожили день, а раночком, тільки розсвіло, бачимо, їхні автоматники село оточили та стріляють і б'ють людей. Кого тягнуть до хати, а кого до хліва ведуть. Заховалась я в коноплях, а недалеко від мене сусідський хлів стояв. Там повно люду. Діти плачуть. Жінки кричать: "Не бий нас, не бий!" А німець прикладом їх. Старіші навіть і не просились, ждали своєї смерті.
— А ти ж як утекла від німців?
— Яз конопель побігла в сусідське жито, а там... забиті лежать. П'ятеро... Сусідка з малими дітьми. Нема мені виходу! А вмирати не хочеться — страшно. Лягла тоді я біля сусідки, кров'ю її помазала собі лоб і біля ока. А тоді землю беру руками, ту землю, що з кров'ю, і кладу собі під голову. Та ще такої землі навколо себе розкидала. Чую — шелестить жито. Іде німець. Причаїлась я. Мабуть, була дуже бліда, бо підійшов він, постояв трохи, тоді ногою мене штурхнув разів зо два й почвалав далі. До вечора лежала я в житі, а як стемніло — поповзла городами та лугом, добралася до лісу. В кущах ховалась, у болотах жила. Днів три нічого не їла. Страшно було виходити. А що, як німець забачить? Не втечеш тоді від смерті.
З чагарників вийшов сивий дід Пилип Снігур у полотняних штанях, у змокрілих личаках і онучах, перевитих вірьовочкою. Він брів сюди, очевидно, через болота. З-під кошлатої шапки, що звисала йому на лоб, виблискували глибоко запалі очі.
— Драстуйте, товариші партизани-синочки,— привітався він, здійнявши шапку. Тільки тепер помітили ми в нього під полою піджака руку, обмотану ганчір'ям, крізь яке просочувалась кров. Розпухлі, неприродно жовті пальці були якісь змертвілі.
— Поранили вас, дідусю?
— Та поранили, сукині сини. Оце прийшов, може, дохтор є. Перев'язку б та мазь яку-небудь. Постраждав і я на старість. Бабу мою вбили і дівку вбили, Ганну.
Діда почастували тютюном і повели до хірурга Федорова.
В цю хвилину з вільшаника на стежку вийшла селянка Па-лажка Комаревич, висока, худа, бідно зодягнена. На ній була вицвіла хустка, драна спідниця, дуже приношена кофта.
Несміливо наблизилась вона до партизанів. В руці тримала пляшечку, з якої, замість корка, визирав пучечок сіна.
— Що, тітонько, теж, мабуть, до лікаря? Жінка заплакала:
— Сина поранили. Син у мене лежить у курені. В плече і в руку. Рука розпухла. Я взяла та бритвою розрізала, а воно стало ще гірше. Може, примочки якоїсь роздобуду.
— А нащо ж ви, тітонько, до рани торкались бритвою? Може, та бритва нечиста була,— сказав вартовий,— інструмент перед операцією полатається кип'ятити, щоб вся мікроба зникла.
— Не знаю, рідний, не знаю, синочок! Не заживає рана. Дочку мою Ганну вбили. Сина Павла поранили. І нащо я лишилася жити на світі білому? Краще б з дочкою разом загинула — не страждала б, не мучилась тепер отак на старість по куренях.
Вона сіла поруч дівчат. Рясні сльози текли по її схудлому, вкритому зморшками обличчю. Витираючи їх кінчиком хустини, розповідала:
— Говорили нам: "Ідіть до коменданта, він щось вам скаже". Та я ж нічого не знала. Я ж не думала... Пішла, а там повно людей: і жінки, і діточки, і старики сиві. Всіх до хліва загнали. Почала я просити: "Нащо ви позбирали нас? Відпустіть додому". А він прикладом у груди. Зрозуміла я: буде нам така, мабуть, казка, що куля в лоб. На моє і вийшло. Зняв автомата німець, рудий такий та п'яний, направив його на людей. Жінки з діточками так і попадали на землю, як ті листочки.
Потім іще один німець підійшов. Поджеркотали вони між собою та й зачали чоловіків відбирати. П'ять душ взяли, одвели їх до сусіднього хліва та й повбивали там.
"Рятуйтесь! — закричала я тоді до людей.— Поб'ють вони всіх нас".
Кинулись ми до дверей, а вони зачинені. Чуєм: ідуть німці. Лягла я тоді під стіну, бачу — земля зрушена. Хтось яму копав та й прикидав її. Почала я ту землю руками вигрібати.
А дехто на горище поліз. Така стеля там була, з жердин мощена. А на тих жердинах сіно складав хазяїн. Люди тамонь-ки й ховалися. Поліз туди німець, забив молодицю з дитятком. Довго звідти їхня кров лилася. А тоді почали вони в хліві людей убивати. Я в яму зарилася. Чую — впала на мене жінка, а німець підійшов до неї та штурхає ногою: "Вставай, матка, вставай!" А як же їй вставати, коли вона мертва? Вистрілив він у неї ще раз, а куля мені ногу пробила. Добре, що кістки не зачепила. Мовчу я, терплю.
Стали німці потім кращу одежину знімати з побитих... Поздирали та й пішли. А до мене прилізла Снігурова дочка поранена та ще одна жінка, Мотря. Зібралося вже нас троє. Двері зачинені. Люди побиті лежать, а ми, живі, не знаємо, що нам робити. Німці хату підпалили. Ну, думаю, запалять ще хлів, згоримо в огні. А вже сонце зайшло. А потім небо заступила велика хмара. Піднялась буря, а ми все ямку копаєм. Вибрались-таки з хліва, слухаємо — щось шелестить на городі.
Снігурова дочка мені каже: "Умиратиму — крові з мене багато зійшло".
Вона зосталась, а ми вилізли з ями тієї та повземо, повземо. Бачимо, німець стоїть на шляху, кашляє, кроків за п'ятдесят. Ну, не помітив нас. Переповзли ми й цей шлях, а тут корівчина чиясь причепилася до нас з теляточком. Не відженемо ніяк. Куди ми — туди й вона. Кілометрів зо два йшла за нами, а потім відстала. Господи! — промовила жінка, щиро перехрестившись,— пошли ти йому, Гітлеру, смерть лютую! Щоб він околів! Щоб він пропав, як туман по росі! Щоб він і сам загинув, і військо його лягло трупом! Щоб вони всі, бандити прокляті, втікали звідси, як утікали ми з діточками по лісах.