Лишилась я жива. Нічого мені тепер не страшно, наче побула на страшному суді. Хоч би на льоту вбивав, а то ж бере за шию, нагинає до землі і стріляє в потилицю. Дочку мою, Ґанку, забив... Двадцять літ їй було. Корову забрали — корову нажити можна, а душі не наживеш ніколи в світі, людини не наживеш. Радість у мене була, Ганка, а тепер же я донечки не побачу.
Підійшов Пилип Снігур. Руку йому вже перев'язали, і тепер з-під поли старенького піджака визирала біла марля. Слухаючи розповідь Палажки, він зітхнув:
— Лишилась тепер і в мене одна дочка Марія, старша, а Ґанку вбили.
— Кров'ю зійшла вона, як ото в хлівці підлізла до мене. Так у ямці тій і зосталась.
— Скільки людей загубив, звірюка! Хай мене б'є — у мене син в партизанах. А за що ж невинних діточок?.. Гірше вовка оцей Гітлер! Дворів чотириста було в селі, а тепер ні однієї хати не лишилось. Більше двох тисяч перебив людей.
До гурту підійшов Сабуров:
— Чого плачеш, тітко?
Жінка поспішно витерла сльози:
— Ось прийшла, товаришу начальник, примочки дістати. Син у мене поранений в курені лежить.
— Ходити може?
— Ні, вставати йому трудно.
— Пошлемо лікаря.
— Не пройде лікар сам. Я його стежечками до куреня проведу.
Яскраво світило вранішнє сонце. Небо голубіло, мов цвіт льону. Поволі пропливали в ньому одинокі хмарини. На столітньому дубі, і то на самім його вершечку, ледь-ледь тремтіли окремі листки.
ДО ПАРТИЗАНСЬКОГО АЕРОДРОМУ
їздовий Степан Шабельський запріг пару вороних коней, намостив на возі свіжої трави, сказав:
— Будемо їхати.
У кожного з нас цілі пачки листів на Велику землю. Прощаємось. Дружні потиски рук, побажання щасливої дороги. І ось ми вже вмостилися на возі. Степан Шабельський цьвохнув батіжком, і коні помчали.
Ми виїздимо на шлях. Понад шляхом рясніють ще свіжі окопи, вириті німцями. Стоять телефонні стовпи. Сумно гудуть на них дроти.
На піскуватому грунті видно сліди автомашин.
Немало промчало їх тут. Бач, як розвернуто колії.
Ми їдемо цим шляхом перші, бо перед нами не видно ніякого сліду.
— Треба, мабуть, повернути на обочину,— каже Степан Шабельський,— а то, чого доброго, ще на міну наскочимо.
Десь кукурікає півень, але не відгукуються на його крик інші півні. Очевидно, більше нема. Та й цей сирота співає не в селі, бо села тут всі спалені, а в лісі, куди занесли його з собою хазяїни. І таким дивним серед цієї тиші й безлюддя здається півнячий голос!
Ми натрапляємо на курені.
— Це тут стояв табір генерал-майора Федорова, чернігівського,— пояснив нам їздовий.— Тепер Федоров, кажуть, пішов у рейд аж до Ковеля.
Ось дорогу нам перетинає завал. Коні спиняються. Степан Шабельський підводиться на возі, оглядає перепону. Кругом болото. Об'їжджати немає куди.
— Що ж будемо робити?
— А їхати,— сказав їздовий і цьвохнув батогом. Коні рвонули вперед. Тріщало під їхніми ногами й під колесами гілля, тріщало й ламалось. Через якусь хвилину-дві завал лишився позаду.
— Щоб ми та не проїхали? Партизанові ніде немає перепон! — хвастовито сказав він.
І знову перед нами ліс і ліс. Дружно біжать коні.
— Степане, ви дорогу добре знаєте? Він коротко й значуще відповідає:
— Всьо в порядку!
Вечоріє. Над лісом спадають сутінки. Новий завал перетинає нам шлях, і тут же за ним ми помічаємо зірваний місток.
— Далі ходу нема.
— Кому нема? Нам? — перепитав Степан і повернув коней до крутого берега.— Держіться! — гукнув. І не встигли ми й збагнути, що він збирається робити, як наш віз разом з кіньми полетів у річку, мов у прірву.
На щастя, річка була не глибокою. Ми перебрались на той бік і знову виїхали на шлях.
Невдовзі з'явилися садки, погорілі хати, присадибні густі жита. Це село Борове. Перед нами кілька доріг. Не знати, на яку ж завертать.
Ми шукаємо очима людей, але порожньо й тихо навколо. Та несподівано на стежку вибігло з-під груші білоголове хлоп'я. Забачивши нас, спинилося.
— Іди-но сюди, пацан! — гукнув до нього Шабельський. Але хлопчик, немов ховрашок, чкурнув одразу в жито. Тільки його й бачили.
У цім селі такі ж руїни, як і в Копищі. Жодної цілої хати. Ми шукаємо яку-небудь людину, щоб у неї спитати дорогу. На одній з садиб помічаємо селянина. Покликали його.
— Дядьку, ідіть-но сюди! — гукав наш їздовий. Несміливо і, як нам здалося, неохоче підійшов до воза дід
Олексій Демидовець.
— Як на хутори Дубницькі проїхати? — спитали ми в нього.
— Оце прямо і прямо — аж до лісу. А в лісі вона буде двоїтися, то ви повертайте направо, якраз і попадете до хутора.
Ще раз перепитали дорогу на краю села у темнобрової рум'яної дівки, яка поралася в себе на городі. Вона сказала те саме:
— Недалеко... Кілометрів з дванадцять або й менше проїдете, там і хутір забачите.
Вже звечоріло зовсім. У верховітті дерев плив місяць.
Притомилися коні, але їм не давав спочивати Степан, гнав їх все риссю. Мелькали перед очима стовбури дерев. Густою стіною стали вони зліва і справа.
— Щось наче не туди ми їдемо,— зауважив Кузьма Дубина.— Ми мусимо курс держати на північний схід, а в нас виходить на північний захід, по місяцю видно.
— Нічого, дорога лісова покручена. Завернемо й на схід,— заспокоював нас Степан Шабельський.
Уже не п'ять і не шість кілометрів проїхали, а того місця, де дорога мусить двоїтися, ми щось не помічаємо.
Та ось з'явилася невеличка галявина з житом,— значить, поблизу мало бути село. Раптом їздовий спинив коней:
— Ви чуєте, хтось гомонить у кущах.
Ми повставали з воза, підійшли до людей, що пасли корів, запитали:
— Як потрапити на хутори Дубницькі?
— Еге,— сказав чоловічий голос,— та ви проїхали уже хутори. Звідси буде до них кілометрів з вісімнадцять.
— А ця дорога куди веде?
— До Тонежа. А в Тонежі зараз німці стоять.
— До бісового батька! Якраз би їм в руки попалися. А на хутори Дубницькі де буде дорога?—допитувався тепер уже сам Степан.
— А ось, як повернетесь, побачите місток. Ото біля того містка і завертайте вліво.
Тільки опівночі ми під'їхали до хуторів Дубницьких. Зупинив нас партизанський пост. Придивилися до нас бійці, впізнали.
— Еге, та це ж лектор наш! — і охоче показали дорогу на аеродром.
Ми поїхали далі. Уже видно багаття, але чому ж не зустрічає нас аеродромний пост? Адже він мусить бути. І цей факт тривожить нас. Ми, спинившись, дивимось на вогні, що горять яскравим полум'ям.