— Скажи, прийду зараз.— І Роман Ком, грізний для ворогів мінер, ніжний для матері син, вірний для товариства друг, пішов до свого куреня за інструментами. Сьогодні він перукар і хоче бачити своїх товаришів молодими та красивими, бо увечері має виступати "джаз-оркестр" з новим репертуаром. То як же доброму мінерові між люди з'являтися неголеним? Дів-чата-партизанки засміють...
КОПИЩАНСЬКА ТРАГЕДІЯ
Ми переправляємося вбрід через річку Уборть і входимо до села Копища. Це вже Житомирщина. Село змертвіло. Частину хат німці спалили ще торік, і на пожарищах повиростали густі бур'яни. А ось і свіжі сліди недавнього розбою німців. Спалена церква. Поблизу стоять груші, передчасно зів'ялі берези. На чорній перекладині, що не встигла згоріти зовсім, висять невеличкі дзвони. І тут же поруч — свіжа могила з дерев'яним хрестом, оповитим рушниками. Скільки вже таких могил і таких одиноких хрестів нам довелось бачити за час переходів!
Обминувши церкву, ми їдемо далі. На садибах стоять жовтоголові соняшники, цвітуть гарбузи, огірки, тютюн. На високих тичинах в'ється рясна квасоля. А ось тут переплелись густі стебла гороху, і зелені солодкуваті стручки його обціловує вранішнє сонце. Там тягнеться на городі смужка проса або дрімучих конопель, там побачиш поникле від важкого, дозрілого колосся жито. Вже б його косити пора, а воно стоїть, бо нема до нього хазяйських рук.
Даремно ми шукаємо очима людину.
Ані співу півнів, ані валування собак. Тиша. Мертва, гнітюча тиша.
Кільцем охоплюють село густі ліси. Звідси, з горбів, добре видно, як в далечині над верховіттям в'ється сизуватий димок, мов густий ранковий туман. А може, то й справді туман здіймається з боліт? Приглядаємось. Хтось з партизанів упевнено говорить:
— Там живуть копищани.
Добратися до них нелегко, бо шлях перегороджують непрохідні болота. Щоб туди потрапити, треба добре знати потайні лісові стежечки. Нашу увагу приковує до себе боєць Лазко.
Копище — його рідне село. В ньому залишив він матір, дружину й четверо дітей. Всі вони загинули. Всіх їх повбивали німці.
І зараз ось він стоїть на чорному згарищі, де була його хата. Лишились від неї тільки купа каміння, вугіль, попіл і глина. Лазко підіймає сапу, уважно розглядає її:
— Сам кував.
Знайшов іще сокиру з обгорілим топорищем, обруч з діжки, а потім мовчки підійшов до грядки, де буйно ріс широколистий тютюн, дбайливо оброблений умілими руками.
— Жінка моя садила... для мене.
Рука його мимоволі потяглася до тютюнового листа, але, не зірвавши нічого, опустилась, мов нежива. Ні слова більше не сказав він, повернувся й пішов до обозу.
По городах ходили партизани. Той нарвав зелених огірків, той поклав у картуз лапатого листя тютюну, а той уже встиг роздобути свіжої конюшини і підгодовував нею коней. Стояли ми тут недовго, дожидаючись розвідників. І як тільки вони прибули, обоз рушив вулицею, що на ній маячили то обгорілий журавель, то самітні ворота, то обсмалені вогнем дерева.
Багато спалених і зруйнованих сіл пройшли ми, але Копище вразило особливо. Ось дбайливий господар почав був будувати нову хату. Зведено вже стіни, прорубано вікна, хоч нема ані кроков, ані покрівлі. Та жорстока німецька рука не минула й цієї хатини. Покладені взруб бруси спалено. Зіяють чорні діри. Одна стіна вже завалилась. Мабуть, заваляться й інші.
Стороною їде вершник, немов пливе між густими коноплями, між високою кукурудзою. І раптом кінь його провалюється в яму передньою ногою й бистрим сполоханим ривком кидається вбік. Повіяло смородом...
В ямі, виявляється, забиті люди, їх прикидано зверху тонким шаром землі і бадиллям. Проїжджаємо це страшне місце і спиняємось на стоянку в лісі, поблизу села Копища.
В обідню пору до табору з куренів прийшли копищанськї дівчата.
— Вам кого треба? — спинив їх молодий партизан-вартовий, несподівано з'явившись на стежці.
— Хлопці наші в сабуровськім загоні. Хочемо побачитися з ними.
— А в мене родич у партизанах, Петро Лозка. Наш він, ко-пищанський.
— Сідайте, дівчата, зараз викличемо хлопців. Розмістились вони одна біля одної на траві. З чагарників
визирнули дівчатка. У кожної сплетений з вільхової кори невеличкий КОШИЧОК. БОЯЗКО озираючись, вони посідали біля дорослих.
Я підійшов до дівчинки років семи. Пов'язана білою хустинкою, смаглява, темноока, вона дивилася на мене недовірливо,
В її дитячих оченятах світився такий помітний, такий тривожний страх.
— Як тебе звати, дівчинко?
Вона позирає на дорослих дівчат, шукаючи в них підтримки й захисту.
— Чого ж ти мовчиш? Де твоя мама?
І раптом я помічаю, як її оченята наливаються нестримними сльозами. Дівчинка відвертається, затулюється ручкою.
— Чого ж ти плачеш? Може, боїшся мене?
Обіймаю худенькі плечі й відчуваю, як вони тремтять.
— Ви краще не питайте за матір. Завжди отак, коли хто згадає, Одарка плаче. Батько в неї є. Сестра ще є, а матір убили німці.
Я помічаю на її смаглявій ніжці рану, над якою надокучливо кружляють мухи. Ранка сочиться гноєм і кров'ю.
— Це звідки в тебе, Одарочко?
— На пожежі обпекла. Велька пожежа була.
Я, діставши індивідуальний пакет, роблю їй перев'язку. Одарка дивиться на мене вже довірливіше, але все ж залишається, як і раніше, мовчазною.
— І дітей налякали, і дорослих,— розповідає Марія Василівна Лозка.— Повік не забуду того дня. Корови ще були не доєні, як вони село оточили. Здійнялася стрілянина. Збіглися до нас сусіди. Брат мій Петро вискочив з хати у двір, скомандував: "Беріть, жінки, діточок та втікайте хто куди".
А німці вже по дворах людей б'ють з автоматів. Всі розбіглись. Зосталася в хаті братова дочка Уляна, років восьми, та синок Гаврилко. Три рочки йому ще не сповнилось.
— Забили їх німці? — нетерпляче спитав вартовий.
— Може б, і забили, коли б не Улянка. Взяла вона братика з колиски за ручку та й повела житами. А жита цього літа високі, не помітили німці малят. Так і до лісу дійшли вони. Забралися в болота, в кущі густі і сиділи там п'ять днів в самих сорочечках. Батько їх потім знайшов під сосонкою. Хлопчик іще був живий, а дівчинка померла з голоду.
...А то ще німці хлопчиків відбирали окремо, дівчаток — окремо. Потім вивели їх на полянку, немовби гратися, посадили рядочком і всіх до одненької душі розстріляли з кулеметів та автоматів.