Полежав я тут тижнів зо два. Чистих пов'язок нема. Ліків нема. Ніхто нас не доглядає. В рані моїй завелися черви. Жити тут довше,— значить, неминуче загинути, а гинути не хотілось. Один хлопчина з українців дістав десь кусачки для дроту, і ми вирішили втікати. Було нас троє росіян, один українець і чотири євреї.
Ми домовилися з лікарем-вірменином, і він погодився нам допомогти. Як стемніло, ми пробралися до мертвецької. Щодня тут умирали десятки людей. Просиділи в цій палаті до півночі, а потім відкрили вікно. Лікар, виряджаючи нас, сказав: "Втікайте сьогодні ж, бо я маю відомості, що вас завтра розстрілюватимуть. Хтось стежив за вами і виказав. Якщо комусь не пощастить втекти — не видавайте мене".
Ми вилізли через вікно, добралися до загорожі. Німець з вишки помітив нас і почав стріляти. Поблизу була яма, куди скидали сміття. Хлопці вскочили в ту яму, а я далі різав дріт. Я так собі думав: "Все одно смерть. То хай краще тут уб'є мене куля".
Виповз я з табору, заховався в густій траві, стежу за німцями. Підбігли вони до ями, витягли з неї втікачів і тут же їх усіх розстріляли.
А я поповз далі, пройшов через німецькі конюшні, перебрів в одному місці річку і за ніч відійшов кілометрів шість від табору. Зайшов до лісника. Він дав мені молока, і я пішов далі. Спав і на полі, і в житі, і в сіні. У селі Кропивищах зайшов до одного дядька, попрохав води, а він мені каже: "йди до коменданта, хай він тобі допоможе, бо ти схожий на німця".
Говорить він отак зі мною, а сам послав дружину, щоб та привела поліцая. Відпочив я трохи, збираюся йти, а тут з'являється поліцай. Забрав мене з собою, повів до поліційного куща. Зв'язали там мені руки й ноги, кинули у хлів на солому. Прийшов староста.
"Ти звідки? — питає мене.— Росіянин чи з Кавказу?"
А я при цих вусах схожий на грузина.
"З Кавказу,— кажу йому.— У мене рана".
"Покажи. Може, ти брешеш".
"Як же я покажу, коли мені руки зв'язано".
"Розв'яжіть",— наказав староста.
Розмотав я ганчір'я, а в рані моїй черва ворушиться. "Закрий",— морщиться староста.
Зачинили мене на замок та й пішли собі. А я вночі прорвав солом'яну стріху і втік. У сусідньому селі зайшов до вчителя. Він дістав мені довідку про те, ніби я, громадянин Морозов Роман Олександрович, проживав у Коростенському районі, Житомирської області, і зараз, як контужений, направляюся до міста Брянська, де перебувають мої батьки. А я задумав пробиватися туди, бо знав, що в тамтешніх лісах повинні бути партизани.
Добрався до села Термахівки, завітав до старости, якого люди звали "дядько Андрій". Прізвище його Йожик. Була чутка, ніби він зв'язаний з партизанами. Я показав йому свою рану, а він мені каже: "Куди ж тобі йти такому? Я тобі іншу раду дам. У мене є родичка. Перебудь у неї".
Думаю собі: поживу, поки рана загоїться, а там видно буде. Проробив я літо. Сіно косив, хліб збирав, дрова заготовляв на зиму. Рана моя зарубцювалась. Я вже ладнався йти далі, коли чую: староста Йожик відмовився служити німцям.
Заступив на його місце другий. В'ївся він на мене, все до Німеччини хотів загнати, але я викручувався. Не любив його й народ. Поблизу був радгосп. Німці в ньому хазяйнували, а робили наші військовополонені. В листопаді місяці вони організувались, перебили охорону, вкинули в криницю старосту, розгромили по сусідству ще три німецькі економії та й пішли до лісу. Разом з ними пішов і я. Всіх нас було тоді сорок два чоловіки. Згодом ми зустріли загін Селивоненка, приєдналися до нього, і відтоді я став мінером. Не один ешелон звалили ми під укіс. Я мщуся ворогам за все... А зараз у мене радість. Я одержав лист з Великої землі. І знаєте, від кого? Від матері... від рідної матері.— Він витягнув з кишені дбайливо загорнутий в газетку конверт, що його зберігав, немов бойову зброю. Цей материнський лист, приставлений сюди літаком разом з іншою кореспонденцією, зогріває йому серце хвилюючою радістю кожного разу, як тільки він починає його читати.
— Добра в мене мати! Я знаю: вона дуже скучає за мною, але про це не згадує ні єдиним словом, не кличе мене додому, розуміє старенька, що зараз війна і я мушу воювати. Та ви почитайте самі. Тут секретів нема.
Я взяв лист, датований 13/VI 43 р., і прочитав:
— "Здрастуй, мій дорогий син Роман!
Пише тобі твоя мати Хана Ком. Ідучи з поштамту, 9 червня я зустріла твого брата Гришу..."
— Він був теж в армії,— пояснив Роман, вслухаючись у текст листа,— попав в оточення і вийшов. Це вона про нього мені пише. Читайте далі.
— "^..зустріла твого брата Гришу, який сказав мені, що від тебе одержав листа. Я мало не впала. Не знала, що й сказати від хвилювання й радості. Мені перехопило дух. Адже ми всі думали, що ти, мій сину, давно загинув, а тут, на радість, ти живеш та б'єш проклятих фріців. Молодець, мій сину. Шлю тобі, мій дорогий сину, своє материнське благословення і даю тобі наказ якнайбільше знищувати німецьких розбійників. Бий їх скрізь, метися на кожному кроці за ті страждання, що вони нам завдали. Від Фелікса немає ніякої звістки. Я гадаю, що тн загинув десь під Полоцьком. Твій старший брат Гершон в армії, Гриша — теж. Ціля пише нам листи, а від її сестри Лізи ми нічого не маємо. Мабуть, Ліза загинула в Одесі.
Чекаю, синок, тієї щасливої хвилини, коли ми позбудемося кровожера Гітлера і знову я побачу тебе і всіх моїх синів укупі. Залишайся живий-здоровий, як цього бажає тобі твоя мати Хана Ком".
— Коли я його одержав і прочитав, то одразу ж пішов до комбата і попросився на операцію. Він дозволив. Було нас десять чоловік. Керував нами командир Отягін. Мінерів серед нас двоє: я і Неборачка. Пустили ми два ешелони з танками й машинами. На моєму особистому рахунку вже значиться вісім ешелонів. Представили мене до нагороди орденом Вітчизняної війни і партизанською медаллю.
А за чотири ешелони, що ми пустили недавно, ще не представляли. Хочу матері сьогодні написати. Хай радіє, хай знає, як її син виконує наказ. Мати в мене, хоч і старенька, а молодець. Листа якого мені написала... Я пишаюся нею!
Розмова на цьому й урвалася, бо прибіг захеканий хлопчина.
— Ком, я тебе там шукав, а ти осьдечки! Хлопці ждуть. Поголитися хотять, постригтися, а тебе нема.