Потім генерал спитав за мене, як я поводжуся. Командир полку відповів: "Сотник Налепка справляється з службою".
"Стежте за ним,— наказує Кіцінгер,— пильно стежте".
Він, очевидно, вже дещо чув про мене.
Після наради Кіцінгер відлетів, а ми виїхали на операцію проти партизанів.
Нам було вже відомо, що в цім районі діють сабуровці. Ми хотіли налагодити зв'язок з їхнім штабом, щоб вчасно їх попереджати і передавати важливі відомості. Цю справу ми доручили капітанові Чембаліку Юзефу.
Чембалік сів у сани й поїхав в напрямку села Картеничів. Біля мосту поблизу Злодіна його взяли в полон партизани і направили до Сабурова. Сабуров визначив день і час зустрічі, вибравши для цього місце біля села Ремезів. Два рази ця зустріч зривалася з нашої провини, бо ніяк не можна було вирватись. Командир полку вже мені не довіряв. Дуже стежили за мною й німці.
Але ми все ж таки про наступ німців вчасно попередили Ковпака, який стояв тоді між Прип'яттю і Дніпром. Попередили і Сабурова. Ми з ним листувалися. А тим часом проти мене й моїх товаришів почалося слідство. Нас обвинувачували в зв'язках з партизанами, але водночас побоювались брати під арешт, бо коли б вони це зробили, в полку могло б статися заворушення. Командування вирішило поодинці відсилати нас до Словакії, а там уже нас судили б як зрадників. Я це добре розумів.
Одного разу начальник штабу дивізії викликав мене телефоном.
"Вам краще б поїхати додому,— став він мене умовляти.— Ви не бійтеся, вас не судитимуть. Адже всі такі справи знаходяться в руках словацьких людей. Я сподіваюся, що ви, як офіцер, виконаєте мою пораду".
Я відповів йому, що суду не боюсь, бо ніякої провини за собою не почуваю. Але й не обіцяв йому повернутися до Словакії. А тим часом ми підготували в Єльську групи, які мали перейти до Сабурова. Та план і на цей раз не вдалося здійснити, бо партизани, які мали ждати нашу артилерійську групу, прийшли до села трохи зарано. А місцевий староста повідомив про це командування. Одразу здійняли бойову тривогу. Та я, а зі мною офіцери Катін, Лисак Імріх та ще один вояк — Петер Бенко-вич — вирішили перейти в цей день на бік партизанів, хоч би там що. Про наше бажання ми повідомили листом Сабурова. Товариші чекали мене з осідланими кіньми аж до півночі, бо я ніяк не міг вирватись раніше. Поїхали ми до села Ремезів. Там нас зустрів Сабуров. З того дня ми тут. Цей перехід відбувся вночі проти 15 травня цього року. Оце і все,— закінчив свою розповідь Ян Налепка.— А про те, як ми воювали з німцями, почуєте сьогодні на нараді. Гадаю, прийдете,— і він знову набив свою люльку тютюном, сів у човен і, не вихлюпуючи з нього води, поплив до півострова, де горіло багаття, де дві єврейки-кравчихи шили словацьким воякам і офіцерам трусики з парашутного шовку.
ТАК ВОЮВАЛИ ВОНИ З НІМЦЯМИ
Командири всідались на траві, курили, жартували між собою. Серед них були й словацькі офіцери Налепка, Катін і Лисак.
Першим на цій нараді виступив Іван Олександрович Ар-тюхов.
— Двадцять шостого червня,— почав вій,— загонові було дано завдання лишитися в районі Шугалі, Данилевичі і Рубіж. Двадцять сьомого червня в села Дубницькі хутори, Борове, Картеничі, Данилевичі почали прибувати німці й мадьяри. Ми разом з капітаном Налепкою вислали в засідки бійців. Тричі йшли на нас в атаку п'яні мадьяри, і нам, під натиском переважаючих сил, довелося відступити в район Тонежа, а потім па Сологубівку.
В районі Тонежа ми вивели з ладу двадцять п'ять машин противника, одну танкетку і одну легкову машину. А в Сологу-бівці нами знищено вісім автомашин. Тоді німці кинули проти нас великі сили, щоб оточити паш загін і знищити. Довелось маневрувати. Між Боровим і Марковськимп хуторами ми теж підірвали дві машини. Противник почав тоді пускати вперед мотоциклістів. Партизани прозвали їх "смертниками". Ото їде мотоцикліст по одній колії, а повертається по другій. Тільки після такої перевірки німці пускають колону автомашин. А наші партизани стали робити так: мотоцикліст проїде, вони замінують одну колію, а коли повернеться назад — замінують і другу. Сидимо ми в сосняку, стежимо.
Ось їдуть дорогою п'ятеро німців, за ними суне автоколона, за автоколоною підводи, а ще далі женуть худобу. На деяких грузовиках — і німці, і телята молоденькі. Ми стежимо. Міни в нас поставлені на електродетонатор. Пропускаем^ піших, пропускаємо кілька автомашин, а тоді п'яту чи шосту підриваєм. Вся колона одразу спиняється. Передні машини завертаються назад і теж підриваються. Німці такі були налякані, що сідали верхи на телят там же, на машинах, щоб швидше втікати.
Цю дорогу навіть під час бою мінував боєць Столяренко. Забили ми тут 70 есесівців. А всього за ці дні ми знищили 213 ворожих солдатів і офіцерів. Наші втрати такі: двох бійців убито і одного поранено. Серед убитих один словак. Ще один словак занедужав на тиф.
А тепер про німців.
У Симоновичах ми наскочили на них саме тоді, коли вони грабували в селян полотно й одежу. Я скомандував: "По фашистах — вогонь". Три вантажних машини і одна легкова залишилися на місці.
— Розкажіть про тактику німців у цих боях,— просить Сабуров, пихкаючи люлькою.
— Німці широко використовували авіацію. Особливо багато скинули бомб у районі нашого табору, біля Уборті. Не тільки авіація, а й батарея їхня чотири дні вела артилерійську підготовку. Сюди командування кинуло свої найдобірніші частини. Наступали дуже обережно. Пройдуть кроків з двадцять, заляжуть і починають обстрілювати. А коли вдерлися до табору, виявилось, що там нікого нема. Правда, ми, залишаючи курені, вивісили таку табличку: "Загін пішов бити двоногих звірів — фашистів". Вони зі злості спалили там все, спалили й цю табличку. Рухалися німці переважно по дорогах, прочісували ліси, але заходити далеко в глибину боялися. Ми це використовували.
З населенням поводились жорстоко. Багатьох виганяли до себе в рабство. Часто глумились над людьми. Так, у Боровому захопили дівчат, примусили їх танцювати, а потім, загрожуючи їм розстрілом, погнали до куренів. Там же ми натрапили на 15 жінок, розстріляних у болоті. Піймали німці матір одного з наших партизанів і наказали їй: