"Веди до сина!"
Мати відмовилась. їй почали викручувати руки, але мати була незламна. Кинули її німці в хлів, щоб уранці ще допитувати, а вона вночі втекла до лісу.
У селі Жмурпому затримали німці чоловіка. Він теж відмовився показати селянські курені і, знаючи, що його мучитимуть, кинувся в річку, щоб утопитися. Німці його витягли, а потім прив'язали до кінського хвоста і тягли по землі від Жмурного до Локниці.
Борове німці спочатку бомбили, а потім пішли на нього в наступ... з музикою. В селі горіло щодня по дві-три хати.
Під час маневрування і боїв настрій у бійців був добрий. Але біда інша. У багатьох попріли ноги. Весь же час у воді, в болотах. З харчуванням теж погано. Бувало так, що по два дні нічого не їли. Живилися тільки чорницями. Але, незважаючи на все це,— ніяких нарікань. Стійко билися не тільки ті партизани, що воюють давно, а й молоді, які вперше оце побували в боях.
Німецькі льотчики скидали з літаків листівки. Наші хлопці підібрали кілька штук, читали й сміялись.
— Цікаво, про що вони писали?
— Та ось. Я захопив з собою одну, щоб вам показати.
— Послухаємо,— сказав Сабуров.
— "Партизани! Ваше становище уже безнадійне. Ви оточені у ваших місцях. Великі загони, які були зв'язані з Москвою і забезпечували вас, пішли собі, покинувши вас напризволяще. Ваші товариші з села Буйновичів передають вам великий привіт.
Малець Мирон, Воєнець Григорій
Живуть добре. Харчування хороше, причому одягнені і взуті. З ними добре поводяться. Здавайтесь! З цією листівкою в руках ваше життя буде забезпечене".
— То наші бійці читають і сміються? — запитує Сабуров.
— Сміялися, товаришу командир.
— Правильно! На гачок їх не візьмеш. Хлопці бувалі, обстріляні.
— На цьому я, мабуть, і кінчатцму,— сказав командир Ар-тюхов, сідаючи на своє місце.
Слово взяв капітан Налепка:
— Ми вели бій з противником на шляху в районі села Дани-левичів. І завжди, коли йшла група Артюхова, я виділяв і своїх вояків. Але траплялися непорозуміння. Так, Лельчицький загін обстріляв моїх солдатів, і вони дуже нервували після того.
Наша словацька форма нам заважає. Як до села або до куренів підходимо — населення розбігається. Ми зрозуміли причину і стали ходити тільки з бійцями Артюхова. Важко було й з харчуванням. Мої люди ще не звикли до таких умов. Не доводилось їм бути стільки під дощем, спати па землі, голодувати. Один занедужав на тиф, у іншого — запалення вуха. Але я гадаю, що вояки мої загартуються.
У бою біля села Данилевичів наша група підпустила противника на ЗО—50 метрів і відкрила по ньому вогонь. На правому фланзі були мадьяри, на лівому — німці. Під час бою вони пробували нас оточити, але ми розгадали їхній намір. Командир рою Еміл Гочал забив 12 гітлерівців. Своїм вогнем він стримував противника, прикриваючи відхід товаришів.
Добре виявили себе кулеметники — перший номер — вояк Поклемба Юзеф, другий номер — Штраух Стефан, третій номер — Кухта Михайло. Вони хоробро відбивали атаки мадьярів. Потім довелося їм змінити позицію, але на новім місці незручно було стріляти, низьке місце попалося. Тоді Штраух Стефан лягає, а вояк Поклемба Юзеф ставить йому на спину кулемет, і вони ведуть вогонь по противникові, б'ються до останнього патрона, а потім, під прикриттям сержанта Гочала, відступають. Еміла Гочала було поранено в руку. В цьому ж бою Кухта Михайло забив мадьярського офіцера. Рій повернувся на місце стоянки. Не повернувся тільки сержант. І вже пізніше я довідався, що він, будучи пораненим, продовжував вести вогонь, а коли відступив, наших вояків уже не застав. Він зустрів невеличку групу бійців Артюхова, приєднався до них і прийшов разом з ними куди слід.
Противник після бою вже не наважувався забиратися в глибину лісу. Бій був двадцять сьомого червня, а двадцять дев'ятого перед обідом повернулася група партизанів, що їздили по продукти. Вони доповіли:
"На шляху Тонеж — Сологубово застряла вантажна машина, а друга намагається її витягти".
З товаришем Артюховим ми домовились, що я беру на себе командування в цій операції.
Я повів з собою чоловіка з тридцять. Ми наблизились до противника, і тут виявилось, що він нас випередив, бо ми наткнулися на засідку. Все ж дав наказ лівому флангові наступати, а правий фланг послав в обхід з такою метою, щоб, коли лівий фланг розпочне бій, правий ударив ворога з тилу.
Противник відкрив сильний вогонь з станкового і ручного кулеметів, з автоматів, але ми під вогнем посувалися вперед і підійшли зовсім близько. Мадьярські солдати почали кидати гвинтівки і втікати. Я сподівався, що наш правий фланг зараз почне атакувати, а там, виявилось, заїло кулемет, і він не стріляв.
Противник скористався з цього, пересунув свій лівий фланг і відкрив по нас вогонь збоку. Ми почули крики німців, які йшли на підмогу мадьярам. Отут і загинув мій сержант Мажерік Андрій. Три кулі попали йому в груди і одна, мабуть, в серце, бо коли я підбіг до нього, він уже був мертвий. Витягти його з поля бою не було змоги.
Я дав наказ відступати. Відступали організовано, цепом. Мадьяри і німці весь час нас обстрілювали. Дорогою ми підірвали їхню легкову автомашину і тільки надвечір повернулися до місця нашої стоянки.
В цій операції ми знищили 17 гітлерівців і багатьох поранили. Мене особливо вразили бійці з загону Артюхова. Чимало з них уперше були в бою, але наступали й відступали організовано, без страху і паніки. Хоч треба сказати, що достатньої виучки вони ще не мали. Вони неправильно перебігали, не вміли швидко окопуватись, але це — дуже сміливі й хоробрі воїни.
А то ще ходили групи Артюхова мінувати дорогу. Були там і наші солдати, якими командував Катін. Сиділи вони під дощем, у болотах. Ноги в них попріли, їсти не було чого. Холодно. Навколо — противник, але не занепадали духом. Смерть Андрія Мажеріка ще більше запалила вояків битися проти німців.
Не забуду я ніколи населення, що його доводилося мені зустрічати в лісах.
Болота. Вода. У воді стоять старики, жінки з немовлятами, стоять діти в самих сорочечках. Мокнуть під дощем. Забачили нас — і втікати. Я кричу їм: "Ми свої". Першим зупинився дід. Спинилися й інші люди. Йшли вони до Тонежа, натрапили на мадьярську засідку, а ті їх обстріляли, забили трьох жінок і дитину. Люди втекли тоді в болота.