Сабуров, оглянувши його, спитав:
— Мені відомо, що в селі є комуністи. Зможеш їх негайно заарештувати?
— Зможу. Я ще товариша собі на допомогу візьму. Удвох ми з ним справимося швидко.
— І розстріляєш комуністів?
— А чого ж? Коли треба буде — розстріляємо...
— Ну, йди, тільки обов'язково перед розстрілом доставити їх сюди.
Хвилин через двадцять поліцаї привели літнього чоловіка і зараз же вийшли, щоб розшукати ще й другого комуніста. Заарештований оглянув присутніх, опустив голову.
— Член партії? — спитав у нього Сабуров.
— Так.
— З якого року?
— Двадцять шостого.
— Чому не пішов до партизанського загону? Ніякої відповіді.
— Зв'язаний з ними? Допомагаєш їм? Знову мовчанка.
— Ну, що з ними будемо робити? — глянув Сабуров на комірника, і той забарабанив пальцями по столі.
— Відомо що. Ми з паном начальником поліції домовились...
— Ну, сміливіше, сміливіше...
— А сміливіше...— І комірник з скаженою люттю в очах подивився на комуніста.— А сміливіше, так їх потрібно розстріляти! І цього, і того, другого, обох, щоб вони людей не баламутили в слободі.
Важкий погляд більшовика зустрівся з холодним, убивчим поглядом зрадника:
— Продаєш? Вислужуєшся перед німецькою наволоччю?
— Чого мені продавати тебе? Нащо вислужуватись? — засміявся комірник, зиркаючи очима в бік Сабурова та його товаришів.— Не я тебе судитиму. Я тільки думку свою висловлюю панові начальнику поліції.
Заарештований перевів свої очі на Сабурова і несподівано спитав:
— Можна закурити?
— Закури перед смертю,— промовив "начальник поліції", і це так сподобалось комірникові, що той, сміючись, повторив теж:
— Закури перед смертю. Добре зволили сказати. Перед смертю цигарку... востаннє, значить... Хе-хе-хе!
Скрипнула хвіртка, і комірник, потираючи руки, повідомив:
— Ведуть... І того, другого, теж ведуть.
Він навіть оком підморгнув "начальникові поліції", мовляв, чиста робота.
Другий заарештований був молодший.
— Член партії? — спитав у нього комісар.
— Так. З тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року.
— Де працював до війни?
— В Середино-Будському райкомі партії. Завідував обліком райкому.
— Чому не воюєш? — спитав у нього Сабуров.— Чому не йдеш до нас у поліцію?
Мовчанка.
— Зв'язок з партизанами маєш? Мовчить.
— Ясно все,— сказав Сабуров і пройшовся по кімнаті.
— Панове, пора, мабуть, кінчати. Гадаю, вирок ясний? Що ж тут неясного, боже ти мій! Розстріляти їх! Тут весь народ такий. Знаю точно настрої. Дев'яносто п'ять відсотків чекають Радянської влади. їх би всіх передушити треба.
— Значить, розстріляти? — перепитав Сабуров і вийняв з кобури револьвер.
— Що ви, пане начальник поліції?! — запобігливо промовив комірник.— Це зроблять самі... поліцаї зроблять. Нащо вам руки свої...
— Фашистське поріддя! — закричав раптом "начальник поліції".— Комуністів розстрілювати? Радянське населення видушувати? Давай ключі! Увесь хліб роздати населенню, до зернини.
— Панове... Я не розумію...— І обличчя комірника зробилося одразу плямисто-червоним.— Не розумію...
— Зараз зрозумієш...— І з усього розмаху ударив комірника в обличчя рукояткою маузера: — Я не начальник Середипо-Буд-ської поліції. Я — командир партизанського загону Сабуров, це—комісар Богатир, а це — начальник штабу Бородачов. Зрозумів тепер?
Після цього випадку в Гавриловій слободі більше зрадників не було.
У КРЕМЛІ
Після недавньої грози ще не зовсім прояснилось небо. То заблищить у ньому самотня зірка, то сріблястим сяйвом вкриються контури сизуватої хмари. І ось вже випливає на простір повновидий місяць і стають помітними омиті теплим дощем дуби, осичини, крислаті сосни. Місячне сяйво падає на чоловіка, який сидить перед нами. Він вигрібає з багаття жарину, прикурює від неї таку цигарку, що вона ніяк не може вміститися в мундштуці і її доводиться підтримувати пальцями.
Коли б хто сказав, що ця людина — гроза для німців, що при одній лише згадці його імені ворога починає бити трясця,— може б, і не повірили цьому, бо таки справді у всій його постаті, в неквапливих рухах не було нічого войовничого. Навпаки, карі очі дивились лагідно, весело, добродушно. А сміх його, жарти, і навіть кашель, такий звичайний, дідівський, більше нагадували про домівку, затишок, мирне життя, аніж про війну. І все-таки цей чоловік був грозою для німців, які пропонували в численних об'явах своїх велику нагороду тому, хто доставить "діда" їм живого чи мертвого. Та був це не просто дід. Перед нами сидів колишній голова Путивльської міськради, а нині славний партизанський командир Сидір Артемович Ковпак.
Ми вже чули, що його, Сабурова й інших командирів приймали у Кремлі. Ми попрохали розповісти нам про цю зустріч.
— У серпні це було, в сорок другому році,— почав свою розповідь Сидір Артемович, затягуючись димом.— Одержали ми радіограми. Треба летіти на Велику землю, побувати в Кремлі. Доставили нас літаком — "дугласом", примістили в найкращому готелі "Москва".
Першим прийняв нас товариш Ворошилов, а потім ми довідались: буде зустріч із Сталіним. Крім нас з Сабуровим, прибули ще Емлютін, Дука, Покровський, Кошельов, Гудзенко й інші партизанські командири. Діждалися ми того дня, коли нас прийматимуть. Всім нам уже були перепустки заготовлені. Пішли ми. Біля будинку стоять вартові, перевірили, хто ми такі, просять: "Заходьте".
Пам'ятаю, перед нами — велика світлиця. Сидять в ній все цивільні люди. Я собі думаю: "В дальшій кімнаті, напевно, буде Сталін". Відчиняємо сюди двері, вітаються з нами, розпитують, як живемо, як воюєм. А тоді увійшли ще в одну кімнату. Нічого зайвого в ній нема. Якась сувора простота у всьому. І тихо. Дуже тихо. На столиках пляшки з нарзаном, цигарки.
Якось так вийшло, що я був першим. Відчиняю двері, дивлюсь: стоїть Сталін, а біля нього — Ворошилов. Я мовчу. Не чекав, що він буде в цій кімнаті, думав: десь далі.
"Ось який Ковпак",— сказав Климентій Єфремович, пішов мені назустріч, потис руку. Сталін теж потис мені руку. Тоді підходить до нього Сабуров, називає своє прізвище, а Сталін йому відказує: "Чув про тебе".
Він познайомився з усіма командирами. Посідали ми біля столу. А стіл довгий такий. Поруч Сталіна — голова білоруського Раднаркому товариш Пономаренко, Сабуров — у кінці столу.