Сидимо. На столі лежить "Казбек", але ніхто цигарок не бере. Ворошилов закурив перший, а тоді запропонував нам: "Закурюйте". Я взяв цигарку.
Поки почалась нарада, я встиг викурити всі свої цигарки. Не знаю вже, хто це помітив, а тільки принесли нам і поставили на столі вази, а на них отак горою лежать пачки "Казбека".
Перед Сталіним теж такі самі цигарки. Він бере їх одразу штуки три-чотири, відломлює мундштуки і не розтирає тютюн, а так цигарками і вставляє собі в люльку.
На столі в нього ніяких паперів, тільки в правій руці між вказівним пальцем і мізинцем олівець, заструганий з обох боків.
Ми всі вже сидимо, а Сталін іще пройшовся біля столу, сів теж, розгорнув перед собою карту.
"Німців багато?" — спитав він так тихо, що його не всі почули. Ми мовчимо.
"Німців багато?" — знову спитав піп так само тихо.
Тоді Сабуров, який сидів найдальше, сказав: "Товаришу Сталін, не чути вашого запитання".
Йосиф Віссаріопович підвів голову і промовив уже голосніше: "Німців багато?"
"Дивлячись де. Там, де ми стоїмо,— німці є".
Командири почали розповідати. Тоді Сталін звертається до мене: "Товаришу Ковпак, вам слово".
Я підводжусь, надіваю окуляри, збираю свої шпаргалки, хвилююся.
"Ні-ні, ви сідайте. Я буду давати вам запитання, а ви відповідатимете.— І він спитав: — Чи потрібні в партизанських загонах комісари?"
Я прямо, як говориться, з ходу відповів: "Потрібні,— кажу,— бо в основному робота ведеться серед населення і роль комісара в таких умовах особлива".
Багато я не говорив про це, бо йому й так все ясно. Потім він мене спитав: "Як ви тримаєте зв'язок з населенням? Як населення ставиться до вас, партизанів і партизанок?"
Я пояснив, що в населення ми нічого не беремо, озуваємось, одягаємось, харчуємось коштом противника, якого ми громимо, а також зрадників народу. Населенню багато допомагаємо. В цій справі були в нас недоліки. Захопимо у ворога хліб, візьмемо собі, скільки треба, а остачу роздаємо людям удень. Це накликало на людей згодом біду, коли ми залишали район. Цю помилку ми виправили, і тепер всі лишки роздаємо народові обережніше.
"Як харчуються партизани?"
Я розповів. Кожна рота, а по-нашому група, готує для себе обід. Якщо нема казанів — використовують відра, а часом бідони з-під молока.
"Ось ви пускаєте під укіс ешелони. Що ви взяли собі, чим скористалися з цих ешелонів?"
"Досі нічого не брали,— признався я,— звалимо,— кажу,— ешелон — ото і все".
"А треба брати або знищувати так, щоб ворог нічим не міг скористатися після аварії".
Тоді я розповів випадок з нашого життя. Якось під час бою в лісі ми підірвали міною німецький танк. І поки збиралися витягнути з нього гармату, кулемети, боєприпаси, підійшов справний танк, взяв підбитого на буксир і потягнув на свою територію. До цього часу забути не можемо, як у нас фріци танк украли.
"От бачите...— і Сталін засміявся. Потім він несподівано для мене спитав: — Скажіть, Ковпак, чи можливо з Брянських лісів вийти на правий берег Дніпра?"
Я не міг відповісти одразу. Сталася в мене заминка. Він це помітив і сказав: "Гаразд, ви мені пізніше відповісте.— І звернувся до Сабурова: — Дніпра, мабуть, не перейдете,— і, помовчавши трохи, спитав: —А може, перейдете?"
Сабуров сказав: "Думаю, що Дніпро перейдемо".
Розмовляючи з Сабуровим, Сталін по моїх очах помітив, що я вже можу йому відповідати, і каже: "Я слухаю вас, Ковпак".
"Вийти на правий берег Дніпра можна,— сказав я,— але треба, щоб нам підкинули трохи артилерії, боєприпасів, обмундирування".
"Складіть заявки, щоб забезпечити рейд".
Потім він став розмовляти з командирами інших з'єднань і загонів. У перерві я накидав олівцем заявку і в ній зазначив кількість літаковильотів, необхідних для того, щоб доставити нам все потрібне,— і жахнувся. "Хіба можна,— думаю,— зараз прохати стільки?"
Переписав я свою заявку, значно скоротивши її. І коли знов поновилася бесіда, Сталін помітив, що переді мною лежить списаний папір, простягнув руку. Я подав йому написане.
"Хіба це вас забезпечить?" — спитав він. Я пояснив йому, що це попередній варіант, що я не відважився прохати більшого.
"Ви грунтовно складіть. Ми можемо дати вам все, що потрібно".
Я тоді міркував: добре було б дістати для бійців чоботи, але вирішив, що це вже буде занадто, і, замість чобіт, попрохав черевики. Сталін прочитав нову заявку, викреслив черевики, а над закресленим словом надписав "чоботи".
Після цієї наради ми ще раз зустрілися із членами уряду.
Перед Сталіним лежала карта. Він слухав нас, креслив щось олівцем.
"В якім місці гадаєте форсувати Дніпро?"
"Думали — в районі Димера, але це тепер відпадає".
"Чому?"
"Ми маємо дані розвідки. Тут багато німецьких дач і стоять чималі гарнізони противника".
Сталін тоді доручив Климентові Єфремовичу виробити для нас маршрут.
А коли зайшла мова про те, де нам базуватись,— ми хотіли спинитися в районі Олевських лісів,— товариш Ворошилов відрадив.
"Я,— каже,— Олевський район знаю. Для цієї мети Скород-не буде країцим місцем. Там є посадочна площадка. Якщо німці її не зруйнували, то ви можете використати для приймання наших літаків".
Через кілька днів ми вилетіли до своїх загонів. Восени сорок другого року, одержавши наказ, вийшли з Брянських лісів у Київську, Житомирську і Ровенську області, щоб посилити там партизанську боротьбу й завдати ряд ударів в тилу по комунікаціях ворога.
На Україні нам дуже допомагав ЦК КП(б)У, з яким ми весь час тримали найтісніший зв'язок.
Починався новий етап партизанської боротьби.
НА УКРАЇНУ!
Важкий шлях лежав перед нами. Сотні кілометрів треба пройти з боями, форсувати ріки, перетинати залізниці, громити гарнізони німців, щоб прибути на Україну, принести народові слово правди, підняти в ньому дух, вселити віру в перемогу Червоної Армії, в повернення Радянської влади. Партизанські загони товаришів Реви, Іванова, Федорова, Боровика, Таратути, Бриля, артилерійської групи Будзиловського, спецвзводу автоматників Шитова і штаб з'єднання 26 жовтня 1942 року об одинадцятій годині ночі, зосередившись у лісі на північ від села Білоусівки, вирушили з Брянських лісів на Правобережну Україну.