Емма сиділа навпроти і дивилась на нього; вона не відчувала жалю до чоловіка, її гнітила інша думка: як могла вона уявити собі, ніби ця людина на щось здатна? Адже вона мала сто разів нагоду переконатися в його нікчемності.
Шарль устав і почав ходити по кімнаті. Чоботи його скрипіли по паркету.
— Сядь, — сказала Емма. — Ти мені дієш на нерви!
Він знову сів.
Як могла вона, попри весь свій розум, ще раз так помилитися? Що це в неї за манія така жалюгідна — калічити собі життя постійними жертвами? І Емма згадала всі свої поривання до розкошів, всі свої сердечні поневіряння, убозтво свого шлюбу, свої мрії, що попадали в болото, як підбиті ластівки, все, чого вона жадала, все, що вона могла б мати, все, від чого вона відмовилась. І заради чого? Заради чого?
Раптом мертву тишу, що стояла над містечком, розітнув пронизливий крик. Боварі зблід і мало не знепритомнів. Емма нервово скинула бровами і снувала далі перервану думку. Все заради нього, заради цієї істоти, цього чоловіка, що нічого не розуміє, нічого не відчуває! Ось він сидить собі, як пень, і йому й на думку не спаде, що, зганьбивши своє ім'я, він знеславив її так само, як і себе. А вона ще силкувалась любити його, вона, плачучи, каялась, що віддалась іншому!
— А може, це був якраз valgus? — скрикнув зненацька Боварі, який думав своє.
Слова його вдарили по її думці, як олов'яна куля по срібному блюду. Емма здригнулась і підвела голову — що він хотів сказати? Довго дивились вони мовчки, майже дивуючись, що бачать одне одного, — так далеко розійшлись вони думками. Шарль дивився на неї посоловілими, мов у п'яного, очима і воднораз напружено прислухався до останніх криків оперованого, — це було якесь протягле виття, перериване часом різкими вигуками; здавалось, що то десь далеко ріжуть якусь тварину. Емма кусала бліді губи і, крутячи в пальцях відірваний пагінець поліпа, не зводила з Шарля погляду своїх палючих зіниць, подібних до двох огненних стріл. Все в ньому дратувало її: обличчя, одяг, мовчанка, все його єство, навіть саме його існування. Мов це був який злочин, розкаювалась вона тепер в своїй колишній доброчесності, останки якої падали під шаленими ударами самолюбства. Вона втішалася всією злорадністю тріумфуючої зради. Вона згадувала коханця, який уявлявся їй тепер запаморочливо чарівним; душа її поривалась до Родольфа, знову опанована його образом; а Шарль здавався їй таким чужим її життю, таким далеким, несправжнім і неіснуючим, ніби він зараз оце конав уже на її очах.
На вулиці почулись кроки; Шарль виглянув у вікно, крізь щілини спущених штор він побачив біля базару, на осонні, доктора Каніве, що витирав лоб хусткою. За ним дріботів Оме з великою червоною валізою в руках; обидва прямували до аптеки.
Тоді Шарля раптом охопив відчай і ніжність; він повернувся до дружини і сказав:
— Обійми мене, люба моя!
— Дай мені спокій! — одрізала вона, спаленівши від гніву.
— Що з тобою? Що з тобою? — оторопівши, повторював він. — Заспокойся! Схаменися! Ти ж знаєш, як я тебе люблю!.. Іди сюди!
— Годі! — страшним голосом гукнула Емма.
І, вибігши з зали, так грюкнула дверима, що барометр упав із стіни й розбився.
Шарль як стояв, так і впав у крісло, збентежений, розгублений; він не міг збагнути, що з нею сталось — може, знов якась нервова хвороба? Він плакав і невиразно відчував, що над ним витає щось похмуре і незрозуміле.
Коли увечері в садок прийшов Родольф, коханка чекала його на нижній сходинці тераси. Вони обнялись, і вся їхня досада розтала, як сніжинка, в палкому поцілунку.
XII
Вони почали любитися знову. Емма часто писала до нього ні з того ні з сього навіть серед дня. Потім давала крізь вікно знак Жюстенові, і той, скинувши фартуха, летів мерщій у Ла Юшетт. Родольф приходив. Виявлялося, вона хотіла йому лише сказати, що їй нудно, що чоловік їй остогид, що жити так далі несила.
— Ну, а чим же я можу тут зарадити? — вигукнув він якось із досадою.
— Ех, якби ти тільки захотів…
Емма сиділа долі, притулившись йому до колін, волосся в неї було розпущене, погляд замріяний.
— Що саме? — спитав Родольф.
Вона зітхнула.
— Ми б поїхали кудись… Жили б десь у іншому місці…
— Ти збожеволіла, чи що? — засміявся він. — Хіба ж це можливо?
Через деякий час вона знов завела мову про це; Родольф удав, ніби не зрозумів її, і перевів розмову на інше.
Він просто не міг збагнути, до чого вся ця плутанина в такій звичайній справі, як любов. А в неї були свої підстави, свої причини кохати його щораз більше.
І справді, її ніжність до Родольфа зростала щодня під впливом відрази до чоловіка. Чим повніше вона віддавалась одному, тим дужче ненавиділа другого. Ніколи Шарль не здавався їй таким бридким зі своїми незграбними пальцями, зі своїми банальними думками й вульгарними манерами, як після побачень з Родольфом, коли вона залишалась на самоті з чоловіком. Граючи роль доброчесної дружини, вона одночасно аж палала вся на згадку про цю голову, з якої спадали на смагляве чоло чорні кучері, про цю міцну й гарну фігуру, про цього мужчину з розважливим розумом і жагучими почуттями. Для нього вона підпилювала нігті з ретельністю гравірувальника і ледве могла настачити кольдкрему на шкіру та пачулів на хусточки. Вона обвішувалась браслетами, перснями, коралами. Коли він мав прийти, вона ставила троянди в великі вази синього скла, оздоблювала свою кімнату і свою особу, як куртизанка, що чекає на відвідини принца. Фелісіте не вилазила цілими днями з кухні, одно прала й прасувала білизну; малий Жюстен сидів часто за компанію й дивився, як вона працює.
Спершись ліктями на довгу дошку, на якій вона прасувала, він жадібно розглядав усі ці предмети жіночого туалету, розкладені навколо: бумазейні спідниці, косинки, комірчики й панталони на шнурочках, широкі в стегнах і звужені донизу.
— А це навіщо? — питав хлопець, торкаючись криноліну або застібки.
— Ти що, не бачив ніколи? — сміялася Фелісіте. — Хіба твоя хазяйка, пані Оме, не носить такого?
— Ат, пані Оме! — І він додавав задумливо: — Хіба ж то така дама, як ваша пані?
Але Фелісіте надокучило, що підліток крутиться весь час коло неї. Вона була на шість років старша, і біля неї починав упадати Теодор, лакей пана Гійомена.