Бідолаха згодився. Кюре став учащати до нього щодня. Він балакав з трактирницею і навіть розповідав усякі анекдоти з жартами і дотепами, які не доходили до Іполита. А потім, скориставшися з якоїсь нагоди, надавав своєму обличчю поважного виразу й переходив на релігійні теми.
Його старання не пропали марно: незабаром стрефопод дав зарік сходити на прощу в Бон-Секур, коли одужає. Пан Бурнізьєн зауважив, що це непогана думка: зайва пересторога не пошкодить. Ніякого ризику тут не може бути.
Аптекар був обурений цими попівськими підступами, як він висловлювався; вони, мовляв, тільки заважають хворому одужати, — і одно торочив тітці Лефрансуа:
— Дайте йому спокій! Отією містикою ви тільки підриваєте його моральний стан!
Але добра жінка й слухати не хотіла пана Оме. Адже це з нього постало все лихо. На злість йому вона навіть поставила у хворого в головах чашку святої води і буксову гілку.
А тим часом релігія допомагала Іполитові не краще від хірургії, і процес загноєння брався все вище й вище, перекидаючись від кінцівки до живота. Яких уже тільки ліків йому не давано, яких припарок не прикладувано, — мускули продовжували нестримно розкладатися, і нарешті Шарль був змушений відповісти пані Лефрансуа ствердним кивком голови, коли вона спитала його, чи не послати б, при такій крайній оказії, в Нефшатель по тамтешнє медичне світило, пана Каніве.
П'ятдесятирічний доктор медицини, поважний, самовпевнений, не стримався, щоб не засміятися зневажливо, побачивши ногу, аж до коліна вражену гангреною. Потім він рішуче заявив; що тут рада одна — ампутація, і пішов до аптеки, де заходився лаяти віслюків, які довели бідну людину до такого стану. Смикаючи пана Оме за ґудзик сюртука, він розкричався на всю аптеку:
— От маєте ваші паризькі штучки! Маєте ваші столичні теорійки! Адже це те саме, що лікувати косоокість, витягати камінь із печінки чи возитися з хлороформом. Все це безглузді вигадки, які треба просто заборонити законом! Так ні ж, ці великорозумники знай випробовують на хворих свої нові способи лікування, не дбаючи про те, що з того вийде! Ми, звісно, не такі вчені та друковані, не такі задаваки та говоруни; ми — практики, наше діло — лікувати; нам ніколи не спаде на думку оперувати людину, коли вона здорова, як корова. Виправляти викривлену ступню! А хіба ж можна виправити викривлену ступню? Ви ще горбатого випрямте!
Аптекареві прикро було слухати такі речі, але він ховав своє невдоволення за підлесливою усмішечкою; рецепти пана Каніве доходили часом і до Йонвіля, тому з ним доводилось бути люб'язним. Отже, Оме не став заступатися за Боварі, не зробив ні найменшого заперечення, але, відступившись від принципів, приніс свою гідність у жертву важливішим діловим інтересам.
Зроблена доктором Каніве ампутація була неабиякою подією в житті містечка. Того дня всі повставали до схід сонця, і на Великій вулиці, хоч вона й захрясла народом, стояла похмура тиша, ніби перед публічною стратою. В бакалійній крамниці тільки й мови було, що про Іполитову хворобу; ніхто ніде нічого не купував, а мерова жінка, пані Тюваш, мов прикипіла до вікна, виглядаючи хірурга.
Нарешті він з'явився в своєму кабріолеті, сам правуючи конем. Права ресора, якій віддавна доводилося витримувати вагу його огрядного тіла, зовсім ослабла, і екіпаж трохи перехилявся набік; на подушці, поруч з лікарем, видно було велику валізу з червоного сап'яну, на якій велично виблискували три мідні застібки.
Доктор вихором підкотив до "Золотого лева", голосно розпорядився, щоб розпрягли його коня, а потім пішов до стайні подивитись, чи йому засипано вівса; приїжджаючи до хворих, він завжди насамперед піклувався про свою кобилу та кабріолет. З цього приводу навіть говорили: "Цей пан Каніве такий оригінал!" І його ще більше поважали за такий непохитний апломб. Він зроду не відступив би ні на йоту від своїх звичок, нехай би світ увесь вимер до останньої людини.
З'явився Оме.
— Я розраховую на вашу допомогу, — звернувся до нього доктор. — Ви готові? Ходім!
Але аптекар, червоніючи, признався, що він надто вразливий, щоб бути присутнім при такій операції.
— Коли отак дивишся збоку, — виправдувався він, — то, знаєте, це так вражає уяву… Та ще й нерви в мене як на те…
— Ну, що ви! — перебив Каніве. — Як на мене, я б сказав, що ви, навпаки, більше схильні до апоплексії. Зрештою, це мені невдивовижу. Ви, панове фармацевти, не вилазите з вашої кухні, а це призводить кінець кінцем до зміни характеру. Ви подивіться краще на мене: щодня встаю о четвертій ранку, голюся з холодною водою (я ніколи не мерзну), ніяких тілогрійок не ношу, не знаю, що таке застуда — тим-то здоровий, як дзвін! Живу, як набіжить, по-філософському, а їм — що бог пошле. Де вже мені бути таким тендітним, як ви! Мені що живу людину різати, що смажену гуску! Звичка — велике діло, як не кажіть! Так, звичка!
І тут, зовсім не зважаючи на Іполита, який зі страху весь аж упрів під своїми простирадлами, медики завели довгу розмову. Аптекар порівнював холоднокровність хірурга з холоднокровністю полководця; таке порівняння було дуже приємне для пана Каніве, і він став широко розводитись про труднощі своєї справи. Він вважав її за справжнє священнодійство, хоч усякі лікарчуки і профанують це високе мистецтво. Згадавши нарешті про хворого, він оглянув принесені аптекарем бинти, — ті самі, що фігурували й при попередній операції, — і попрохав, щоб дали когось потримати ногу. Послали по Лестібудуа, і пан Каніве, закачавши рукава, перейшов у більярдну, а аптекар лишився з Артемізою і трактирницею; обидві жінки були бліді, як хустка. Всі стали прислухатися, що робиться за дверима.
А Боварі тим часом не насмілювався виткнутися з дому. Він сидів унизу, в залі, перед холодним каміном, і дивився в одну точку, згорнувши руки і похнюпивши голову. "Яке нещастя! — думав він. — Яке розчарування!" А він же ніби вжив усіх запобіжних заходів… Така вже, мабуть, його доля. Та все одно… Тепер, якщо Іполит помре, убивцею буде він, Шарль. А що відповідати хворим, коли вони будуть розпитувати про цей випадок під час візитів?.. А може, він усе-таки припустився десь помилки? Він перебирав усе в пам'яті і не знаходив нічого такого. Адже від помилок не застраховані і найславетніші хірурги! Та що кому до того! Всі будуть сміятися, молоти язиками… Дійде та слава до Форжа і до Нефшателя, ба й до самого Руана… Хто знає, чи не нападуть на нього ще й брати лікарі? Почнеться полеміка, треба буде відповідати через газету. А Іполит навіть у суд може подати… Шарль бачив перед собою неславу, руїну, загибель. Його уява, шарпана різноманітними припущеннями, металася з боку на бік, як порожня бочка по морській хвилі.