– Це неможлива річ! – сказав Король. – Я не хочу пускати в свій палац ніяких незграбних звірів, щоб вони там поперекидали та побили всі мої гарненькі цяцечки. Коли всі ваші друзі будуть зачаровані, ви зможете вернутись у горішній світ і робити своє діло.
– Ну, щодо діла, то в нас його не буде, коли наші друзі пропадуть, – сказав Лев. – Отож нас не дуже турбує, що станеться з нами.
Дороті попросила, щоб її впустили до палацу першою, але Тік-Так рішуче твердив, що він повинен зустрітися з небезпекою раніше за свою господиню. Страхопуд згодився з ним, і Король Номів відчинив двері для Механічного Чоловіка, і той, важко гупаючи, рушив назустріч своїй долі. А потім Його Величність вернувся на свій трон і почав пахкати люлькою так задоволено, що над головою в нього утворилася хмарка диму.
Трохи згодом він сказав:
– Шкода, що вас зосталося так мало. Дуже скоро моя розвага скінчиться, і тоді мені лишиться тільки милуватись новими оздобами.
– А мені здається, – озвалась Дороті, – що ви не такий чесний, як запевняєте.
– Чому ж це? – спитав Король.
– Бо ви намовили нас, що вгадати, в які прикраси обернуто людей з Еву, буде легко.
– А воно й є легко, – заперечив Владар, – для мастаків угадувати. Але, виходить, твої друзі не мастаки до цього.
– А що робить тепер Тік-Так? – стривожено спитала дівчинка.
– Нічого, – відповів Король, насупившись. – Він стоїть нерухомо посеред кімнати.
– А! Мабуть, у нього скінчилась накрутка, – сказала Дороті. – Я вранці забула його накрутити.
Скільки спроб він уже зробив?
– Усі, на скільки мав право, крім однієї, – відповів Король. – Може, ти ввійдеш і накрутиш його, а потім зостанешся там і сама почнеш угадувати?
– Гаразд, – погодилась Дороті.
– Адже тепер моя черга, – сказав Страхопуд.
– Невже ти хочеш піти й зоставити мене саму? – спитала дівчинка. – А крім того, якщо я піду зараз і накручу Тік-Така, він зможе зробити свою останню спробу.
– Ну, гаразд, – зітхнувши, поступився Страхопуд. – Біжи, маленька Дороті, і нехай тобі пощастить!
І ось Дороті, намагаючись не піддаватися страхам, пройшла дверима в пишні покої палацу. Тиша, що панувала там, спочатку пригнітила її, так що дівчинці аж дух перехопило, вона притисла руку до серця й дивилась на все довкола зачудованими очима.
Так, палац був прекрасний, але в кожному куточку чаїлись і чигали чари, а вона ще не звикла до чаклунства цих чарівних країн, такого несхожого на спокійний і розважливий побут її рідного краю.
Вона повільно пройшла кілька кімнат і врешті натрапила на Тік-Така, що стояв нерухомо. В ту хвилину їй здалося, що вона справді знайшла в цьому таємничому палаці друга, тому вона поквапилася накрутити механічному чоловікові пружини дії, мовлення й думання.
– Дякую, До-ро-ті, – такі були його перші слова. – Me-ні ли-ши-ла-ся ще одна спро-ба.
– Будь же обережний, Тік-Таку! – вигукнула вона. – Гаразд?
– Гаразд. Але Ко-роль Номів три-має нас у руках, він на-ста-вив на нас пастку. Боюся, що ми всі про-на-ли, – відповів Тік-Так.
– Я теж боюсь цього, – сумно сказала Дороті.
– Якби "Ко-валь, Бля-хар і Ком-на-нія" вста-вили в мене вгаду-вальний меха-нізм, – провадив Тік-Так, – я б, може, побо-ровся з Ко-ролем Номів.
Але мої дум-ки про-сті й не-муд-рі, і з них тут мало кори-сті.
– Постарайся, як можеш, – підбадьорливо мовила Дороті, – а коли не вийде, то я стоятиму й дивитимусь, у що ти обернешся.
Тоді Тік-Так торкнувся до жовтої скляної вази з намальованими на ній стокротками і вимовив слово "Ев".
За одну мить Механічний Чоловік зник, і хоч дівчинка хутенько глянула в усі боки, вона не могла сказати, котра з багатьох прикрас у кімнаті щойно була її відданим другом і слугою.
І їй нічого більше не лишалось, як узятись за безнадійне завдання, поставлене перед нею: робити спроби й стерпіти все, що з цього вийде. "Навряд чи це дуже боляче, – подумала вона, – бо я не чула, щоб хто з них кричав – навіть бідолахи офіцери. Ох-ох-ох! Чи то ж дядечко Генрі й тітуся Ем дізнаються колись, що я стала прикрасою в палаці Короля Номів і муситиму довіку стояти на одному місці й милувати око, – опріч тих хвилин, коли мене переставлятимуть чи витиратимуть з мене пилюку. Не гадала я, що так воно вийде, але, мабуть, нічого вже не вдієш!"
Вона ще раз обійшла всі покої, пильно роздивилася всі предмети, що там були; але їх було так багато, вони збивали з пуття, і вона вирішила, як і Озма, що однаково це буде здогад навмання і що в неї дуже мало шансів угадати.
Вона несміливо торкнула алебастрову чашу й промовила: "Ев". "Що ж, одна невдача, – подумала. – Але звідки ж мені знати, котра річ заворожена, а котра ні".
Далі вона торкнула пурпурову статуетку, що зображувала кошеня, і як тільки вимовила: "Ев", – кошеня зникло, натомість перед нею з'явився гарненький білявий хлопчик. Ту ж мить десь віддалеки задзеленчав дзвінок, а коли Дороті сахнулась назад – трохи з подиву, а трохи з радості, – хлопчик вигукнув:
– Де я? І хто ти така? І що сталося зі мною?
– Оце то так! – вигукнула й Дороті. – Значить, я впоралася!
– З чим? – спитав хлопчик.
– Урятувала себе від долі мертвої цяцьки, – відповіла дівчина, засміявшись, – а тебе від того, щоб ти довіку лишався пурпуровим кошеням.
– Пурпуровим кошеням? – перепитав хлопчик. – Таких кошенят нема!
– Я знаю, – відповіла вона. – Але щойно одне було. Ти не пам'ятаєш, як стояв у куточку над каміном?
– Звичайно, не пам'ятаю. Я Принц Евський, і звати мене Еврінг, – гордо повідомив хлопчик. – Але Король, мій батько, продав мене, мою матір і всіх моїх братів та сестер жорстокому Королю Номів, а після цього я вже не пам'ятаю нічого.
– Пурпурове кошеня, звісно, не може нічого пам'ятати, Еврінгу, – сказала Дороті. – Але тепер ти знову став самим собою, а я ще спробую врятувати когось із твоїх братів та сестер, а може, й вашу матусю. Ходімо зі мною.
Вона вхопила хлопця за руку й почала нетерпляче переходити з кімнати в кімнату, намагаючись вирішити, котрий предмет вибрати далі. Третя спроба не вдалася, четверта й п'ята теж.
Малий Еврінг не міг зрозуміти, що вона робить, але слухняно дріботів поруч неї, бо ця нова товаришка йому сподобалась.