Дитя ворухнулось. Варка розплющила повіки і, не випускаючи з рук вервечок, тихо заспівала:
Пішла киця по водицю Та й упала у криницю. Баю, баю, бай, Баю, баю, бай...
Дуже хочеться Варці спати. Знову заплющує повіки, схиляється ліктями на колиску. Несподівано виростає перед очима образ матері. Варка протягує до неї руки, але мати кричить: "Залишайся з Петриком, залишайтеся з бабусею! Не можу всіх вас брати з собою!" І мати зникає з меншенькими братами. Варка пробує догнати матір і не може. Наче приростають ноги до землі. Тоді несподівано з'являється батько. На ньому полотняна сорочка, чорні штани й картуз. Босі ноги в нього чорні-чорні... Варці хочеться запитати в батька, де він так їх забруднив, а батько сміється, витягає два бублики, один — для неї, а другий — для бабусі.
Варка мчить до хлівця, але зупиняється вражена. Над хлівцем гойдаються віти Лук'янових яблунь...
Хтось штовхає Варку в голову. Вона прокидається. Біля колиски стоїть у натільній сорочці хазяйка.
— Забавити не вмієш?.. Хіба не чутно — дитина аж захлинається та кричить.
Варка протирає очі, дивиться на хазяйку, чорне й довге волосся розсипалося в неї на плечах. Позіхнула молодиця, взяла дитя, і воно, уп'явшись ротиком в повну грудь, одразу замовкло.
— Водички йому даси, коли ще проснеться,— повчає господиня.
І знову Варка залишається з дитям. Вона його колише, співає над колискою "Котика", але сон бере своє. Проти волі злипаються повіки. Варка немовби чує голос бабусі: "Ти слухайся хазяїна". І постає чомусь широка степова дорога, така довга, що, здається, нема їй кінця-краю. Тією дорогою йдуть вони з Петриком збирати милостиню. Багато перед очима неба. Воно таке широке, безкрає, голубе... З'являється в небі орел. Він летить все ближче, ближче. Варка тулиться до брата. Орел спускається все нижче. Варка біжить. Вона стає легкою, як птиця, бистрою, не почуває під собою землі. Та орел доганяє її. Дівчинка чує шум могутніх крил, відчуває, як гострі кігті птиці впиваються їй в тіло і кривий дзьоб націлюється в груди. Варка, одбиваючись від хижого птаха, кричить:
— Я не дам тобі серця!.. Не дам!.. Не дам!.. Прокинулася від маревного сну. У вікно пробивався світанок. Зайшла хазяйка і здивувалась:
— Ти вже встала? Молодчина. Раненько. Ну, бери ж казанок та наклади з чавуна вареної картоплі, буряків. Не забудь висівками потрусити, як тобі вчора показувала. З хліва соломи кулик внесеш до хати. Знаєш, де солому брати?
— Знаю.
— Ну, швиденько ж, швиденько! Та потім підеш на річку, пелюшки дитині треба випрати, сорочку дядькові та Санькові штани.
Варка натягнула тітчину кофту, засукала рукава та й почала поратись по господарству.
У суботу звечора відпустив Лук'ян Іванович Варку додому.
Так бігла тільки вона вві сні, коли гнався за нею орел. Дивний сон! Варка розкаже його бабусі, а бабуся напевне ж зуміє відіадати сон. У Варчииих чоботях повно снігу, та не зважає на це дівчинка, аби до бабусі швидше добігти.
— Моє ж ти голуб'я, кралечка рідна,— говорила бабуся, скидаючи з онуки хустку.— Не замерзла, ні? Он який же сьогодні мороз надворі.
— А я скучила за вами, бабусю, дуже скучила.— Варка сіла поруч Одарки і дивилася на неї так, наче не бачилася з нею роками.
— Не обижають тебе, Варю?
— Ні, бабусю, не обижають. Тільки роботи в них багато. Встаю ледве почне світати — і до ночі. Важко, та я справляюсь... А мені сон снився. І часто-часто я про вас згадую... Отак заплющу очі і все бачу: як ви тут у землянці... одні... Бабусенько.— Варка ніжно обійняла старі плечі.— Знаєте, про що я думаю?
— Скажи.
— Як дасть мені Лук'ян гроші, я вам плаття наберу. І собі наберу. І куплю бубликів таких, як татко нам колись приносив. Він снився мені. І маму я бачила вві сні. А ви, бабусю, біля церкви милостиню просите? Холодно вам на морозі стояти. Коли б я мала грошей багато-багато, вам не треба було б просити. Я б купила борошна, і м'яса купила б, і пальто нове.
Бабуся слухала онуку, а в голові старої жінки роїлися невеселі думи. Сама Одарка замолоду наймитувала в багатіїв. Наймитом працював її син, і тепер ось онука, таке дитя, теж пішла заробляти для себе шматок хліба...
— І ще купила б я вам тоді, бабусю, знаєте що? Білої булки й молока.
— Прийшла ти, Варю, до мене в гості, а я не маю чим тебе й почастувати.
— Я не голодна, бабусенько. А ви їжте. Ви картоплі наварили, правда? — Варя взяла віничок, почала підмітати долівку, несподівано запитала: — Скажіть, коли уві сні орел серце хотів клювати... До чого той сон, бабусю?
— Хазяїна слухайся.
— Та я слухаюсь.
Варка довго звечора розповідала про роботу в Лук'яна.
— Не люблю його, бабусю. І ласкавий він, і годують мене добре, а коли я вийду свиням їжу давати, гляну на наше подвір'я, так жалко-жалко мені стане і нашої хати, і хлівця,.. За що він нас вигнав, бабусю?
— Не треба, Варю. Не думай про це. Того, що сталося,— не вернеш.
— А я думаю, бабусю, думаю...— сказала серйозно дівчинка.— Дивлюсь на хлопців Лук'янових. У них є і мама, і тато, а в мене немає. Вони в школу ходять, а я теж ходила б до школи, дуже хотіла б учитися.
Бабуся обійняла онуку.
— Вони, Варко, багачі. Куди ж нам до них рівнятись.
— А я вже букви знаю. Мені їхній Санько показував, і я зразу запам'ятовую... Коли б мені до школи ходити.
— На той рік, може, й підеш.
Та не здійснилась Варчина мрія. З осені знову найнялася "в строк" до Лук'яна. Не одна зима сипала снігами, не один раз зацвітали й одцвітали весною Лук'янові яблуньки, посаджені на сусідській садибі.
Виростала Варка, ставала з неї струнка дівчина, як соком налита. Задивлятися почав на неї Лук'ян Іванович. Таку дівку можна б у хазяйство до себе брати. Он скільки літ живе в них, звикли до Варки, як до своєї.
На Варчиних руках тримається все господарство. Навіть коня уже лінується сам запрягти Лук'ян Іванович: і запрягає, й розпрягає Варка.
У селі побували і гайдамаки, і німці, і Денікін. Скільки бідноти тієї полягло. Та вже як заступила Радянська влада,— не припало до душі Лук'янові життя нове. Все сподівався, все ждав, що знайдуться ж люди, прийдуть, проженуть комітетчиків. Але ніхто в село не приходив, ніхто їх не проганяв, і Лук'ян Іванович зрозумів: міцна влада, як віковий дуб... Ніякі сили її не зломлять.