— Я водички нагрію, помиєшся та ляжеш спати. Удвох тепер ми залишились...— Обняла дівчинку. Нічого їй уже не говорила, тільки якоюсь ніжністю й теплотою сповнялося старе серце.
За маленьким віконцем, що геть-чисто вкрилося візерунками, вихрила метелиця, гудів вітер, намітаючи високі кучугури.
— Скрізь мене гнали... І не було де мені, бідній сироті, притулити голову,— сказала Варка, як доросла. Худенькі плечі її затремтіли. Міцніше бабуся пригорнула до себе онуку, гладила її русяву голівку.
— Тепер ти нікуди не підеш від мене. Не треба, якось проживемо з тобою,— говорила вона ласкаво.
Того ж вечора, обмивши онуку, Одарка вклала її спати на тапчані, а сама стала навколішки. Варка бачила, як довго бабуся молилася перед іконкою божої матері, освітленою вогником синенької лампадки. Летіли по хаті слова молитви.
Згиналися старі плечі, надовго до земляної підлоги припадала голова в очіпку, і знову шепіт, і знову поклон.
Втомлена з дороги, Варка спочатку прислухалася до слів молитви. Тріщав гнотик лампадки, злипалися повіки, непомітно підкрадався сон.
— І прости мені согрішенія, вольні й невольні...
Не чула вже Варка, як поруч неї лягла бабуся, вкутала її зверх ряднини своєю свитиною.
У землянці був присмерк. Синенький вогник лампадки ледве-ледве жеврів. То бабуся, лягаючи спати, втягла гнотик, щоб менше вигоряло оливи. Чувся мірний подих сонної Варки. Блі-де стало в неї личко, бліді в неї рученята.
Тихо в землянці.
За вікном все гудів вітер, била метелиця, вкриваючи землю сніговими косами. Бабуся сплющувала повіки, але перед очима в неї виростав образ Петрика. Не принесе він уже більше їй м'якенького пиріжка, не скаже ласкавого слова, не пригорнеться до неї своєю русявою голівкою, І хоч не бачила, де його поховано, та уявляла Одарка самотню над дорогою могилку без хреста...
— Хлопчику мій, голуб'я моє...
Поруч спала Варка, спала міцно. Бабуся поправила жмут волосся, що упав на змарніле личко, і знову заплющила повіки. І знову, як живий, постав перед нею хлопчик.
А ранком проти землянки спинився кінь, запряжений в саии-розвальні.
У кожусі, підперезаному кольоровим поясом, у смушевій шапці встав із саней чоловік. Комір кожуха вишитий квітками, а смушеві краї верха густо вкрилися інеєм.
Чоловік прив'язав коня біля тину і, не стукаючи в двері, одразу зайшов до землянки.
Як побачила Одарка Лук'яна,— наче серце обірвалось.
"Це він до мене правити борг прийшов",— майнула перша думка. Стала Одарка посеред землянки з чавунчиком та так і стоїть.
— Драстуйте вам у хату,— сказав Лук'ян, скидаючи шапку.— Живете?
— Живу,— відповіла бабуся, поставивши чавунчик на грубку.
— Пособили, значить, лікарі... Ну, й слава богу. А ти, Варко, в школу не ходиш?
— Куди їй у школу. Он чоботи на ній драні, одежина в латках... Куди їй! Хай вдома сидить.
— Добре. Воно й те, що літа малі, підросте — хтось грамоту їй покаже. А я до вас, Одарко, діло маю.
Одарка дивилася в лице Лук'янові. Його маленькі сірі очі так і бігали по землянці. Вбогість разюча. Навіть стола не було чим застелити, тільки на стіні красувався пучечок засушеного чебрецю — ото і вся прикраса.
— Бідно живете,— сказав Лук'ян.
— Бідно,— погодилась Одарка,— робітника немає, а з старого та малого що візьмеш!
— А не кажіть, Варка вже могла б дещо підробити. Дитя в мене мале. Нянька потрібна. Взяти дорослу дівку — їй і платити треба, і харчувати, а робота яка там біля дитини?.. Чи не віддали б ви мені Варки? Покладу їй за строк півтора карбованця грошима та плаття наберу, чоботи дам. Раз на два тижні додому відпускатиму.
Варка слухала хазяїна, дивилася на бабусю. Як скаже бабуся — так і буде.
— Що, Варко, підеш до них дитя глядіти? Харчуватимуть тебе, і грошей заробиш. Тільки не обижайте її,— звернулася бабуся до Лук'яна,— вона ж, самі бачите; ще дитя.
Варка одягла свої старенькі чоботи, латане пальтечко. Дала їй бабуся ще свою хустку, щоб тепліше було.
— Ти ж слухайся хазяїна.
В очах дівчинки навернулися сльози.
— Добре, бабусю, слухатимусь...
Сіла Варка в сани, сів поруч неї Лук'ян, і ситий кінь помчав вздовж вулиці швидкою риссю. Бабуся дивилася їм услід.
"Може, там їй буде краще... Лук'ян багатий хазяїн. У нього є що їсти і є що пити".
Сани зникли за поворотом вулиці. Бабуся зайшла в землянку. Якось порожньо стало без Варки. Наче шматок серця одірвали. Дарма старенька жінка пробувала себе заспокоїти: "Які в мене харчі — картопля та солоний огірок, а там їй буде хороше".
Старші Лук'яиові хлопчики зустріли жебрачку непривітно, але їм наказав батько:
— Щоб не обижали мені. Хто тільки вдарить Варку,— запорю!
Нарядили няньку в стару кофту, і того ж дня заставила її тітка дати свиням їжу, нагодувати птицю, занести до хати соломи, дров. Після обіду Варка мила посуд, підмітала хату, чистила самовар.
Не встигала закінчити одну роботу, як з'являлася друга.
— От розумна дівчинка. От молодчина,— підхвалювала її хазяйка.
Наробилася Варка в цей день — ні рук, ні ніг не почувала, а після вечері, коли всі лягли спати, господиня підвела молоду няньку до колиски.
— Оце тобі стільчик, щоб ніжки в тебе не заболіли,— сидітимеш, а на цьому тапчані будеш спати. Тут тепло. У нас тобі буде добре. Ти їсти хочеш? Гляди ж, прокинеться дитя — забав його, щоб не плакало, а то мій хазяїн не любить дитячого кри* ку. От любенька дівчинка.
Вона погладила Варку по голівці, вийшла до спальні.
Варка залишилася з дитям. Немовля швидко заснуло в колисці. Роздяглася нянька, лягла, а з голови не виходили думки про бабусю: "Що вони зараз роблять?"
Перед очима в дівчинки поставала землянка, невеличка грубка, незмінний чавунчик на гарячій плиті, а в тому чавунчику нечищена картопля. "Чи бабуся згадує мене?"
Варка дуже, дуже любить бабусю, бо вона одна залишилася тепер у неї. Коли настане неділя і Лук'ян Іванович відпустить її до бабусі, Варка не почуватиме під собою землі, так поспішатиме. Тільки день прожила без бабусі, а вже скучила за нею! Побігла б хоч зараз додому, та не можна — треба дитя доглядати.
Втома брала своє. Почала Варка дрімати — прокинулася в колисці дитина, треба її заколисати. Сіла на стільчик, що його дала хазяйка. Очі злипалися — так хотілося спати. Згадала бабусю. Напевне, вона зараз засвітила синеньку лампадку, стоїть навколішках перед іконкою, молиться.,.