Серце її як не розірветься, а вона все бігла й бігла спорожнілими вулицями. Ніхто не бачив і ніхто не знав би: не ухились Варка від удару — лежати б їй тепер під яблунею. І уявляла дівчина, як завтра прийшли б на подвір'я сусіди, прийшли б з комнезаму люди, передали про нещастя бабусі... Страшно.
Прибігла Варка до землянки. Зуб на зуб не попаде. Дивиться на бабусю жахливими очима.
— Що з тобою, Варю? Схаменися! Чого бліда? Чому тремтиш? — Бабуся зняла з її голови хустку, струсила на долівку сніг.— Напийся води.
— Він хотів мене вбити! — І Варя, обійнявши бабусю, заридала.
Ранком на подвір'ї в Лук'яна зібралися люди. У сажнику лежав забитий кабан, а з-під повітки простяглася червона смужка крові, що її до ранку скував мороз. Люди зайшли до повітки й побачили: розкинувши копита, один біля одного лежали буланий кінь і молодий лошак, що їх доглядала Варка. В обох були розкраяні черепи...
* * *
Знову зацвітали яблуні. Старенька жінка виходила в сад обмазувати глиною молоді стовбури. Тут колись був хлівець, а біля нього не раз сиділа Одарка, гріючись проти сонця. Особливо старанно доглядала пеньок зрубаної Лук'яном яблуні, од якої вже росли нові, буйні пагінці.
Варка тепер рідко була вдома. Як тільки розтанули сніги, колгоспниці вирушили в поле. Разом з ними й онука. Та з дому виходить — ще сонце не підводиться, а додому вертається, коли вже Одарка засвітить лампу. І так день у день.
У Варки найбільше зароблених трудоднів.
І не забути осіннього ранку, коли спинилися проти двору дві підводи. Вийшла бабуся за ворота, попробувала на возах мішки з зерном, запитала в онуки:
— Чиє зерно?
— Наше. Я заробила.
А бабуся не вірить, що це Варчин заробіток. Хіба можна одній людині стільки хліба видавати? Та бачить: їздові носять мішки в комору, зсипають зерно в засіки. Розвантажили вози та й поїхали собі, а Варка з бабусею зайшли до хати. Бабуся сіла проти онуки, дивиться па неї, мовчить.
— На два роки мам вистачить? Та грошима дадуть, та привезуть іще нам городини — усього на зиму буде вдосталь.
Незчулася Варка, як бабуся піймала її руку й несподівано поцілувала. Варка зніяковіла навіть, розгубилася.
— Що це ви, бабусю? Хіба ж можна...
— Золоті в тебе руки, Варю, золоті...— говорила схвильована бабуся.— Ніколи не було у нас стільки хліба. Батько твій хазяїнував, дід хазяїиував, а не бачила... зроду стільки не було...
— Чого ж ви плачете? — Варка обняла бабусю, посміхнулася.— Не плакать вам, радіти треба.
— Та це ж від радості в мене... сльози... Згадати страшно, як ми жили колись... Наймити, жебраки...
Довго тієї ночі не могла заснути Одарка.
Тихо стояли за вікном яблуні. Одна гілка простяглась аж до шибок, обважніла від плоду, налитого смачним соком. Бабуся дивилась на ту гілку, а думи її витали далеко.
Чомусь сьогодні перед очима промайнуло все її життя. Проти волі поставало перед Одаркою минуле, і бачила вона себе молодою дівкою, наймичкою. Пропала молодість на чужих роботах. Та хіба тільки її молодість? Скільки мала вона подруг в Озеряиах, а не жили вони так, як живуть дівчата тепер. І плаття в колгоспниць, і черевички добрі, і шуби собі посправляли, а про їжу вже й не згадуй. То поставав перед очима син. То несподівано вчувався їй голос Лук'яна: "Так я, Одарко, хлівець думаю ламати. Так що... не гнівайтесь".
Пролинуло все, мов сон страхітливий. Нема минулому вороття. Нема й не буде вовік!
...Ранком проти їхньої садиби спинилася жінка в чорній хустині, сірій спідниці, з вузликом у руках. Постояла з хвилину біля хвіртки та й пішла несміливо до ґанку. Пильно дивилася на неї бабуся; розглядала з цікавістю її Варка.
— Скажіть, люди добрі, тут живе...
— Ти? Олено...
Щось дивне сталося з жінкою. З рук її випав вузлик з речами.
Якимсь внутрішнім інстинктом відчула Варка, що це її мати. Кинулась до неї, обвила за шию.
— Донечко! Варко! — скрикнула та й зомліла.
— Та що ж це з нею? Олено... Голубонько!
Бабуся бризнула кілька крапель води в її обличчя. Розплющила повіки мати, дивиться на дочку і не може слова вимовити.
— Мамо! Мамо!
— Знайшла.. Хоч одну дитину знайшла... Нікого ж у мене... Хлопчики в двадцять першому... на хуторах... з голоду... А Петрик...
— Теж на хуторах... Одні ми з бабусею... Та чого ж нам тут сидіти? Ходіть до хати, ходіть, мамо!
Все видавалося сном. Як заворожена, сиділа мати край столу і, обійнявши дочку, гладила її пишні коси, дивилась крізь шибки на річку, де багато років тому вкоротив собі віку її чоловік.
А бабуся очей не зводила з невістки.
— Зустрілися... Наче з того світу оце ти до нас прийшла. А ми тепер живемо, Олено, живемо в колгоспі багачами. Піди ж, Варю, піди струси матері яблук, та хай вона помиється з дороги, відпочине.
— Зараз, мамо. Я найкращих виберу.
Молода, струнка, красива, сповнена хвилюючої незміримої радості, вона стояла перед матір'ю, а та дивилась на неї, дивилась, і сльози, рясні, зворушливі, нестримні, текли по її щоках.
— Мамо!.. Мамо! Чого ж ви плачете?
— Нічого... це так... Це від щастя... Щастя...
Бабуся відчинила вікно у сад, і, наче навмисно, з рясної гілки зірвалося червонобоке яблуко й покотилося аж до гайку.
1938