Овід

Фізичний жах від спогадів допоміг Оводу опанува­т себе; він розвів її руки і міцно стиснув.

— Зіто, постарайся зрозуміти, що я скажу тобі. Я не кохаю тебе, і навіть коли б кохав, то не пішов би з тобою. У мене в Італії є справа, товариші.

— І ще хтось, кого ти любиш сильніше, ніж ме­н! — шалено закричала вона.— Ох, я б убила тебе! Не про товаришів ти думаєш! Я знаю, про кого!

— Тихіше! — сказав він спокійно.—Ти схвильо­ван і уявляєш те, чого в дійсності нема.

— Ти думаєш, я говорю про синьйору Боллу? Ме­н не так легко обманути.

Ти розмовляєш з нею тіль­к про політику, ти кохаєш її не більше, ніж мене. Це кардинал!

Овід здригнувся, як від пострілу.

— Кардинал? — повторив машинально.

— Кардинал Монтанеллі, що проповідував тут во­сен. Думаєш, я не бачила твого обличчя, коли про­їжджал його карета? Ти зробився білий, як оця ху­стинк. Та ти й тепер тремтиш, як лист, бо И згадала його ім'я.

— Ти не знаєш, про що говориш,— сказав він по

вільно і м'яко.— Я ненавиджу кардинала. Він мій лю­ти ВОРОГ.

— Ворог чи ні, але ти любиш його більше за все

на світі. Подивись мені в очі і скажи, що це неправ­д, коли можеш.

Він одвернувся і став дивитися в сад. Вона диви­лас на нього, жахаючись того, що наробила.

Було щось дивовижне у його мовчанні. Нарешті вона підкралась до нього, як налякана дитина, і бояз потягнула його за рукав.

Овід повернувся до неї.

— Це правда,— сказав він.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— А хіба не можна зустрітися з ним де-небудь у горах? Брізігелла для мене небезпечна.

— Для вас у Романьї небезпечна кожна п'ядь зем­л. Але саме тепер Брізігелла найнебезпечніша.

— Чому?

— Я вам зараз скажу. Сядьте так, щоб той чоловік у синій куртці не бачив вашого обличчя: його треба берегтися... Так, буря була жахлива. Я не пригадую, щоб виноградники мали коли-небудь такий жалюгід­ни вигляд.

Овід поклав руки на стіл і ліг на них головою, не­мо людина, знеможена втомою або хмелем. Небез­печни чоловік у синій куртці, швидко озирнувшись навколо, побачив лише двох селян, які за пляшкою вина розмовляли про врожай, та сонного горянина, що схилився головою на стіл. Для такого закутка, як Марраді, це видовище було дуже звичайне, і власник синьої куртки, очевидно, вирішив, що тут нічого ці­кавог не підслухає; він випив склянку вина і по­плентавс до другої кімнати. Там він сперся об при­лаво і почав ліниво базікати з хазяїном, коли-не-коли поглядаючи куточком ока крізь відчинені двері на трьох людей, що сиділи біля столу. Селяни попивали вино й розмовляли місцевою говіркою про погоду, а Овід хропів, як людина, совість якої цілком спокійна.

Нарешті шпигун, певно, переконався, що тут нічого марнувати час, розплатився з хазяїном і, вийшовши

з шинку, пішов вузькою вулицею. Овід, позіхаючи й потягаючись, випростався і сонно протер очі рука сорочки.

— Пильно стежать,— сказав він, виймаючи з ки­шен складаний ніж, щоб відрізати собі шматок жит­ньог хліба.— Дуже докучають вони вам останнім ча, Мікеле?

— Гіріїїе, ніж у серпні комарі. Від них ні хвилини спокою. Куди б не пішов, завжди коло тебе шпигун. Навіть у горах, куди вони раніше не наважувалися показуватися, тепер їх можна бачити по троє, по чет­вер, правда, Джіно? Тим-то ми й хочемо, щоб ви зу з Домінікіно в місті.

— Так, але чому в Брізігеллі? У прикордонному місті завжди повно шпигунів.

— Якраз у Брізігеллі тепер дуже зручно. Там не протовпишся від богомольців, що сунуть з усіх кін країни.

— Та хіба ж це по дорозі до святих місць?

— Вона недалеко від шляху на Рим, і багато бого­мольці із сходу роблять круг, щоб помолитися у Брі.

— Я н-н-не з-з-знав, що у Брізігеллі є щось особ­лив.

— Там є кардинал. Пригадуєте, він у грудні їздив до Флоренції? Це той самий кардинал Монтанеллі. Кажуть, він мав там великий успіх.

— Можливо. Я не ходжу слухати проповіді.

— Про нього йде слава, як про святого.

— Чим же це він здобув її?

— Не знаю. Можливо, тим, що він усе роздає бід­ни і живе, немов парафіяльний піп, на якихось чоти-риста-п'ятсот скуді в рік.

— Але це ще не все,— додав Джіно.— Він не тіль­к роздає свої гроші, а все життя дбає про бідних та хворих і з ранку до ночі вислуховує всякі скарги. Я люблю попів не більше, як ти, Мікеле, але монсинь-йор Монтанеллі зовсім не такий, як інші кардинали.

— Звичайно, це швидше навіжений, ніж шахрай,— відповів Мікеле.— В усякому разі, народ безмежно захоплений ним, і оце тепер богомольці взяли собі звичай робити отакий гак, щоб тільки попросити в нього благословення. Домінікіно хоче відповідно пере­одягтис і піти туди з кошиком дешевих хрестів та чоток.

Народ охоче купує ці дрібнички і просить кар­динал торкнутись їх, а потім їх чіпляють на шию ді від наврочливого ока.

— Чекайте. А як же мені піти? Хіба богомольцем? Це вбрання дуже зручне, але недобре мені показу­ватис у Брізігеллі в такому самому вигляді, що й тут.

Бо коли б мене арештували, це б вам пошкодило.

— Вас не арештують. У нас є для вас чудове вбрання і навіть паспорт.

— Яке?

— Старого іспанського богомольця, розбійника із Сієрри, що потім покаявся. Торік він захворів в Ан-коні, і один з наших узяв його з милості до себе на торговельне судно й висадив у Венеції, де в старого були друзі. Щоб чимсь віддячити, він залишив нам свої документи. Вони тепер саме здадуться нам.

— По-к-к-каянний розбійник? А як у нього з по­ліціє?

— О, з цим усе гаразд. Кілька років тому він від­бу свій строк на каторзі, а потім ходив до Єрусали­м та по всяких святих місцях, щоб спасти свою душу. Він помилково вбив свого сина замість когось іншого і в пориві каяття сам віддався в руки поліції.

— Він зовсім старий?

— Так, але цьому можна зарадити, почепивши си­в бороду й парик, а всі інші його прикмети дуже схожі з вашими. Він старий солдат, кривий та з шра­мо на обличчі, як і в вас. До того ж він теж іспа­нец, і коли часом зустрінете іспанських богомоль­ці, то зможете з ними побалакати.

— А де ж я зустрінуся з Домінікіно?

— Ви пристанете до богомольців на перехресті, яке ми вам покажемо на карті, і скажете, що заблу­дилис в горах. Потім підете з ними до міста на ба майдан, що проти палацу кардинала.

— Святий, а живе в палаці!