Овід

— "Тій" справі?

— Тій, в якій ти завжди намагаєшся скрутити собі в'язи,— безконечна політика?

— Так, це до певної міри стосується політики.

Зіта відкинула сигарету.

— Ти обманюєш мене,— сказала вона,— тобі за­грожу небезпека.

— Я направляюсь прямо в пекло,— відповів він лі­нив.— Може, в тебе там є друзі, і ти хочеш послати їм гілочку плюща? Проте нічого обривати його.

Вона розлючено обривала в'юнку зелень з колон і сердито жбурнула додолу пригорщу листя.

— Тобі загрожує небезпека,— повторила вона,— а ти навіть не хочеш відверто сказати! Ти думаєш, я ні для чого непридатна, тільки б жартувати і весели­тис. Тебе можуть скоро повісити, а ти й не попро­щаєшс зі мною. Вічно політика й політика,— вона мені вже набридла.

— Мені також,— сказав Овід, ліниво позіхаючи.— Давай поговорим про щось інше. Може, ти заспі?

— Добре. Дай гітару. Що заспівати?

— Баладу про втраченого коня. Вона якраз для твого голосу.

Зіта почала співати стару угорську баладу про чо­ловік, який спочатку втратив коня, потім дім, коха­н і втішає себе тим, "що більше було втрачено на Могаському полі". Це була улюблена пісня Овода; дика й трагічна мелодія, гіркий стоїцизм ‘ приспіву впливали на нього сильніше, ніж найніжніша музика.

Зіті чудово співалось, і звуки виходили з її уст ясні і сильні, сповнені пристрасного бажання щастя. Зіта погано співала італійські і слов'янські пісні, ні ще гірше, але угорські народні пісні виконува­л прекрасно.

Стоїцизм— стійкість, мужність.

Овід слухав її з широко розплющеними очима і напіввідкритим ротом; Зіта ніколи ще так не співала. Коли вона проспівала останній рядок, її голос раптом затремтів.

Та байдуже! Було втрачено більше!

Вона обірвала пісню плачем і заховала обличчя в листі плюща.

— Зіто! — Овід підвівся, взяв гітару з її рук.—

Що трапилось?

Вона судорожно ридала, закривши обличчя руками. Овід торкнув її за плече.

— В чому справа, скажи? — запитав ласкаво.

— Облиш мене,— вона відсахнулась од нього, пла­чуч.— Облиш мене.

Він повернувся на своє місце і чекав, поки ридан­н не припинились. Раптом він відчув, що вона обня­л його за шию і опустилась на коліна поруч нього.

— Феліче, не їдь! Не їдь!

— Ми поговоримо про це пізніше,— сказав він, м'яко звільняючись від її обіймів.— Скажи мені, що тебе стурбувало? Тебе щось налякало?

Вона мовчки похитала головою.

— Я чимсь завдав тобі болю?

— Ні.— Вона звела руку до його горла.

— Ну так що?

— Тебе уб'ють,— нарешті прошепотіла вона.— Я чула, як один з тих людей, що до тебе приходять, говорив, ніби тобі загрожує небезпека, а коли я пи­та — ти тільки смієшся.

— Люба дитино,—сказав Овід після невеликої па­уз,— у тебе перебільшені поняття про речі. Дуже можливо, що мене коли-небудь уб'ють — це природ­ни кінець для революціонера. Але нема підстав вва­жат, що мене вб'ють саме тепер.

Я рискую не біль ніж інші.

— Інші — яке мені діло до інших? Коли б ти ко­ха мене, ти не від'їжджав би так, залишаючи мене саму. Я не сплю ночами, мучусь, чи ти не арештова­ни, а у сні мені здається, що тебе вбили. Ти про мене піклуєшся менше, ніж про того собаку!

Овід підвівся і повільно пройшов у протилежний кінець тераси. Він був зовсім не підготовлений до подібної сцени і не знав, що відповідати їй. Так, Джемма була права: він зав'язав такий вузол, що його дуже трудно буде розплутати.

— Сядьмо й поговоримо спокійно,— сказав він, по­вернувшис до неї.— Здається мені, ми не зрозуміли одне одного. Безумовно, я не сміявся б, якби знав, що ти серйозно схвильована. Поясни мені, що тебе непо­коїт, і коли є якесь непорозуміння, ми вияснимо.

— Тут нічого виясняти. Я бачу, що я тобі байдужа.

— Моя дитино, будемо краще цілком відвертими одне з одним. Я завжди намагався бути чесним у на­ши взаєминах, і мені здається, я ніколи не обманю тебе відносно...

— О ні! Ти завжди був досить чесний, ти ніколи не приховував, що думаєш про мене як про вуличну жінку, що знала багато чоловіків до тебе.

— Досить, Зіто! Нічого подібного я ніколи не ду­ма.

— Ти ніколи не кохав мене,— похмуро твердила вона.

— Так, ніколи не кохав. Вислухай же і постарай­с не осуджувати мене.

— Хто сказав, що я осуджую тебе? Я.".

— Зачекай. Я ось що хочу сказати. Я не вірю в умовні моральні кодекси і не поважаю їх. Для мене взаємини між чоловіком і жінкою є тільки питанням особистих почуттів.

— І грошей,— перервала вона різким коротким сміхом.

Він нахмурився і хвилину мовчав.

— Так, звичайно, це огидний бік питання. Але по

вір мені: коли б я помітив, що не подобаюсь тобі або

ти почуваєш відразу до мене, я ніколи не скористувався б своїми перевагами з твого становища, щоб

спонукати тебе бути зі мною. Я ніколи не поводився так з жодною жінкою в моєму житті і ніколи не брехав жінці відносно своїх почуттів до неї. Повір, що

я говорю правду. Овід зачекав хвилину, але вона не відповіла.

— Я думав,— вів він далі,— що коли чоловік са­мотні і відчуває потребу в присутності жінки і коли

І може найти жінку, яка подобається йому і якій він теж не противний, то він може з вдячністю і по-дружньому прийняти від жінки все, що вона може дати, не

вступаючи з нею в міцніший зв'язок. Я не вбачаю в цьому нічого поганого, якщо тільки не буде неспра­ведливост, обману або образи з будь-якої сторони. Щодо твоїх взаємин з іншими чоловіками до нашої зустрічі,— то я про це не думав. Я тільки думав, що зв'язок буде приємним і необтяжливим для нас обох і що кожен з нас вільний розірвати його, як тільки він надокучить. Якщо я помилявся, якщо ти по-іншо­м дивишся на це, то... Він знову зупинився.

— То?..— прошепотіла вона, не дивлячись на нього.

— То я був несправедливий до тебе і дуже шко­ду. Але я зробив це без наміру.

— "Дуже шкодую", "без наміру",— Феліче, чи ти залізний? Чи ти ніколи у своєму житті не кохав жін­к і не бачиш, що я тебе кохаю?

Раптом щось затремтіло в ньому; так багато часу минуло з тих пір, як йому казали "я тебе кохаю". Зіта вмить схилилася й обняла його обома руками.

— Феліче, поїдемо зі мною! Поїдемо з цієї жахли­во країни, від усіх цих людей і їхньої політики! Яке

нам діло до них? їдьмо, і ми будемо щасливі. Поїдьмо

в Південну Америку, де ти жив раніше.