— "Тій" справі?
— Тій, в якій ти завжди намагаєшся скрутити собі в'язи,— безконечна політика?
— Так, це до певної міри стосується політики.
Зіта відкинула сигарету.
— Ти обманюєш мене,— сказала вона,— тобі загрожу небезпека.
— Я направляюсь прямо в пекло,— відповів він лінив.— Може, в тебе там є друзі, і ти хочеш послати їм гілочку плюща? Проте нічого обривати його.
Вона розлючено обривала в'юнку зелень з колон і сердито жбурнула додолу пригорщу листя.
— Тобі загрожує небезпека,— повторила вона,— а ти навіть не хочеш відверто сказати! Ти думаєш, я ні для чого непридатна, тільки б жартувати і веселитис. Тебе можуть скоро повісити, а ти й не попрощаєшс зі мною. Вічно політика й політика,— вона мені вже набридла.
— Мені також,— сказав Овід, ліниво позіхаючи.— Давай поговорим про щось інше. Може, ти заспі?
— Добре. Дай гітару. Що заспівати?
— Баладу про втраченого коня. Вона якраз для твого голосу.
Зіта почала співати стару угорську баладу про чоловік, який спочатку втратив коня, потім дім, кохан і втішає себе тим, "що більше було втрачено на Могаському полі". Це була улюблена пісня Овода; дика й трагічна мелодія, гіркий стоїцизм ‘ приспіву впливали на нього сильніше, ніж найніжніша музика.
Зіті чудово співалось, і звуки виходили з її уст ясні і сильні, сповнені пристрасного бажання щастя. Зіта погано співала італійські і слов'янські пісні, ні ще гірше, але угорські народні пісні виконувал прекрасно.
Стоїцизм— стійкість, мужність.
Овід слухав її з широко розплющеними очима і напіввідкритим ротом; Зіта ніколи ще так не співала. Коли вона проспівала останній рядок, її голос раптом затремтів.
Та байдуже! Було втрачено більше!
Вона обірвала пісню плачем і заховала обличчя в листі плюща.
— Зіто! — Овід підвівся, взяв гітару з її рук.—
Що трапилось?
Вона судорожно ридала, закривши обличчя руками. Овід торкнув її за плече.
— В чому справа, скажи? — запитав ласкаво.
— Облиш мене,— вона відсахнулась од нього, плачуч.— Облиш мене.
Він повернувся на своє місце і чекав, поки риданн не припинились. Раптом він відчув, що вона обнял його за шию і опустилась на коліна поруч нього.
— Феліче, не їдь! Не їдь!
— Ми поговоримо про це пізніше,— сказав він, м'яко звільняючись від її обіймів.— Скажи мені, що тебе стурбувало? Тебе щось налякало?
Вона мовчки похитала головою.
— Я чимсь завдав тобі болю?
— Ні.— Вона звела руку до його горла.
— Ну так що?
— Тебе уб'ють,— нарешті прошепотіла вона.— Я чула, як один з тих людей, що до тебе приходять, говорив, ніби тобі загрожує небезпека, а коли я пита — ти тільки смієшся.
— Люба дитино,—сказав Овід після невеликої пауз,— у тебе перебільшені поняття про речі. Дуже можливо, що мене коли-небудь уб'ють — це природни кінець для революціонера. Але нема підстав вважат, що мене вб'ють саме тепер.
Я рискую не біль ніж інші.
— Інші — яке мені діло до інших? Коли б ти коха мене, ти не від'їжджав би так, залишаючи мене саму. Я не сплю ночами, мучусь, чи ти не арештовани, а у сні мені здається, що тебе вбили. Ти про мене піклуєшся менше, ніж про того собаку!
Овід підвівся і повільно пройшов у протилежний кінець тераси. Він був зовсім не підготовлений до подібної сцени і не знав, що відповідати їй. Так, Джемма була права: він зав'язав такий вузол, що його дуже трудно буде розплутати.
— Сядьмо й поговоримо спокійно,— сказав він, повернувшис до неї.— Здається мені, ми не зрозуміли одне одного. Безумовно, я не сміявся б, якби знав, що ти серйозно схвильована. Поясни мені, що тебе непокоїт, і коли є якесь непорозуміння, ми вияснимо.
— Тут нічого виясняти. Я бачу, що я тобі байдужа.
— Моя дитино, будемо краще цілком відвертими одне з одним. Я завжди намагався бути чесним у наши взаєминах, і мені здається, я ніколи не обманю тебе відносно...
— О ні! Ти завжди був досить чесний, ти ніколи не приховував, що думаєш про мене як про вуличну жінку, що знала багато чоловіків до тебе.
— Досить, Зіто! Нічого подібного я ніколи не дума.
— Ти ніколи не кохав мене,— похмуро твердила вона.
— Так, ніколи не кохав. Вислухай же і постарайс не осуджувати мене.
— Хто сказав, що я осуджую тебе? Я.".
— Зачекай. Я ось що хочу сказати. Я не вірю в умовні моральні кодекси і не поважаю їх. Для мене взаємини між чоловіком і жінкою є тільки питанням особистих почуттів.
— І грошей,— перервала вона різким коротким сміхом.
Він нахмурився і хвилину мовчав.
— Так, звичайно, це огидний бік питання. Але по
вір мені: коли б я помітив, що не подобаюсь тобі або
ти почуваєш відразу до мене, я ніколи не скористувався б своїми перевагами з твого становища, щоб
спонукати тебе бути зі мною. Я ніколи не поводився так з жодною жінкою в моєму житті і ніколи не брехав жінці відносно своїх почуттів до неї. Повір, що
я говорю правду. Овід зачекав хвилину, але вона не відповіла.
— Я думав,— вів він далі,— що коли чоловік самотні і відчуває потребу в присутності жінки і коли
І може найти жінку, яка подобається йому і якій він теж не противний, то він може з вдячністю і по-дружньому прийняти від жінки все, що вона може дати, не
вступаючи з нею в міцніший зв'язок. Я не вбачаю в цьому нічого поганого, якщо тільки не буде несправедливост, обману або образи з будь-якої сторони. Щодо твоїх взаємин з іншими чоловіками до нашої зустрічі,— то я про це не думав. Я тільки думав, що зв'язок буде приємним і необтяжливим для нас обох і що кожен з нас вільний розірвати його, як тільки він надокучить. Якщо я помилявся, якщо ти по-іншом дивишся на це, то... Він знову зупинився.
— То?..— прошепотіла вона, не дивлячись на нього.
— То я був несправедливий до тебе і дуже шкоду. Але я зробив це без наміру.
— "Дуже шкодую", "без наміру",— Феліче, чи ти залізний? Чи ти ніколи у своєму житті не кохав жінк і не бачиш, що я тебе кохаю?
Раптом щось затремтіло в ньому; так багато часу минуло з тих пір, як йому казали "я тебе кохаю". Зіта вмить схилилася й обняла його обома руками.
— Феліче, поїдемо зі мною! Поїдемо з цієї жахливо країни, від усіх цих людей і їхньої політики! Яке
нам діло до них? їдьмо, і ми будемо щасливі. Поїдьмо
в Південну Америку, де ти жив раніше.