Овід

Страница 78 из 78

Этель Лилиан Войнич

— Тому я так довго й не приносив,— пояснив сол­да.—Він просив не давати нікому, крім вас, а я не

міг вибратись раніш, дуже вже стежать. Та треба було

ще позичити цю одежину.

Він поліз за пазуху. Надворі було жарко, і згор­нути листок паперу, що він витяг, був не тільки брудний і пом'ятий, але й вогкий. Він постояв з хви­лин, переступаючи з ноги на ногу, потім почухав собі потилицю.

— Ви ж нікому не кажіть,— несміливо промовив він, кинувши на неї недовірливий погляд.— Я риску­ва життям, ідучи сюди.

— Звичайно, я не скажу нікому. Почекайте хви­линк.>

Він повернувся до дверей, але Джемма спинила його й полізла по гаманець.

Ображений, він одсахнувся.

— Не треба мені ваших грошей,— сказав він гру­буват.— Я зробив це для нього, бо він просив мене.

Для нього я зробив би й більше. Він був дуже добрий

чоловік...

Солдат запнувся, і Джемма глянула на нього. Він витер очі брудним рукавом.

— Ми мусили його розстрілювати,— прошепотів

він,— я і мої товариші. Солдат повинен слухатися

наказів. Одразу не влучили і мусили стріляти ще... а

він сміявся з нас і називав новобранцями... Він був

дуже добрий чоловік...

Запало довге мовчання. Потім солдат випростався, незграбно віддав честь і пішов.

Кілька хвилин Джемма стояла непорушно з ли­сто у руці, потім сіла коло відчиненого вікна й по­чал читати. Лист був написаний олівцем, дуже гу, і деякі місця важко було розібрати. Але два пер­ш слова — англійські — зразу впадали в око.

"Люба Джім!"

Рядки раптом розпливлись, оповилися туманом. І вона втратила його знов! Знов втратила! Побачивши це давнє дитяче ім'я, вона з новою силою відчула всю безнадійність своєї втрати і в сліпому відчаї простяг­л руки, немов уся вага землі, що лежала над ним, здавила їй серце.

Потім узяла лист і читала далі:

"Завтра вдосвіта мене розстріляють. Я обіцяв тобі все розповісти, і коли я хочу виконати свою обіцян­к, то мушу зробити це зараз. Але, зрештою, багато розповідати й не треба. Ми завжди розуміли одне одного без зайвих слів, навіть як були ще далі.

Отже, бачиш, моя люба, нічого було побиватися, що ти колись мене вдарила.

Звичайно, тоді це було тяжко. Але пізніше я зазнав багато інших ударів, так само тяжких, і все ж пережив їх, а за деякі навіть іще й відплатив. І тепер я знов, як рибка в нашій дитя­чі книжці (забув її назву),— "живу і б'ю хвостом".

Правда, це вже востаннє, бо приспіє ранок і — finita la comedia1.

Комедія скінчилась (франц.)

Ти і я перекладемо це так: мандрівний цирк за­кінчивс, і ми складемо подяку богам за те, що вони такі милостиві до нас. Це не. дуже багато, але хоч що-небудь. Ми повинні бути вдячними...

Щодо завтрашнього ранку, то я хотів би, щоб і ти і Мартіні як слід зрозуміли, що я цілком щасливий, всім задоволений і не міг би просити кращої долі. Пе­рекаж це йому від мене. Мартіні славний хлопчина й гарний товариш, і він зрозуміє.

Бачиш, люба, я знаю, що вся ця темнота, повертаючися знов до таєм­ни судів та страт, робить нам тільки добро, а собі лихо, і знаю я також, що коли ви, тобто ті, що лиша­ютьс жити, держатиметесь один одного і як слід їх битимете, то побачите великі події. Я ж вийду завтра у двір з таким легким серцем, як у дитини, що їде до­дом на канікули. Свою пайку до нашої спільної спра­в я вже вніс, і смертний вирок доводить, що зробив — це сумлінно. Вони убивають мене, бо бояться. А чого ще людина може бажати?

А втім, я бажаю ще одного. Людцна, що йде на смерть, має право на деякі примхи, і моя примха ска­зат тобі, чому я був такий грубий з тобою і так довго не міг забути давніх образ.

Ти, звичайно, й сама розумієш чому, але мені про­ст приємно написати ці слова.

Я кохав тебе, Джеммо, коли ти була ще маленькою незграбною дівчин-. кою в ситцевому платті і носила кіску з мишачий хвостик, і я кохаю тебе й досі.

Пам'ятаєш той день, коли я поцілував тобі руку, а ти так жалісно попро­сил аніколи цього не робити"? Це була негарна ви­тівк, я знаю, але ти вже пробач. А тепер я цілую па­пі, де написано твоє ім'я. Отже, я поцілував тебе двічі і обидва рази без твоєї згоди.

От і все. Прощай, моя люба!"

Підпису не було, але в кінці стояв уривок з вірша, який вони учили разом ще дітьми.

Чи живу я, чи помру, Я щаслива мушка.

Через півгодини в кімнату ввійшов Мартіні. Пів­житт він провів коло Джемми в мовчанні, але тепер, упустивши оголошення, яке ніс показати їй, раптом обняв її.

— Джеммо! Що таке? Та не ридайте ж так, ви ж ніколи не плакали! Джеммо!

Джеммо! Кохана!

— Нічого, Чезаре. Я вам потім скажу... Я... не мо­ж зараз говорити про це.

Вона поспіхом поклала в кишеню залитий слізьми лист і висунулась у вікно, щоб сховати обличчя. Мар­тін закусив губу. Після всіх цих років він зрадив себе, мов школяр, а вона навіть і не помітила.

— Дзвонять у соборі,— сказала вона трохи згодом і, опанувавши себе, обернулась до Мартіні.— Певно, хтось умер. — Про це я й прийшов вам сказати,— відповів Мартіні звичайним своїм голосом. Він підняв з підло­г оголошення і дав його Джеммі.

Щойно надруковане великим шрифтом і облямова­н чорною рамкою оголошення оповіщало:

"Наш улюблений єпископ, його преосвященство кардинал, монсиньйор Лоренцо Монтанеляі несподі­ван помер у Равенні від розриву серця".

Вона швидко глянула на Мартіні, і той, знизавши плечима, відповів на невисловлену думку в її очах:

— Що ж, Джеммо. Розрив серця — слова нічим не

гірші від інших.