— Він живе в одному його крилі, а решту віддав під лікарню. Отже, ви з усіма почекаєте, поки кардина вийде і дасть вам своє благословення. Тоді До підійде до вас з кошиком і спитає: "Ви, певн, богомолець, отче?", а ви відповісте: "Я нещасний грішник". Потім він поставить на землю свій кошик і витре лице рукавом, а ви дасте йому шість сольдо за чотки.
— А тоді, звичайно, він скаже, де нам можна поговорит?
— Так. Поки народ буде лупати очима на кардинал, він матиме вдосталь часу, щоб призначити вам побачення. Такий наш план. Але коли він вам не до вподоби, ми дамо знати Домінікіно і надумаємо щось інше.
— Ні, все гаразд. Тільки дивіться, щоб борода й парик були схожі на справжнє волосся.
— Ви, певно, богомолець, отче?
Овід, що сидів на приступках єпіскопського палац, глянув з-під свого сплутаного сивого волосся і хрипким тремтячим голосом, з помітним іспанським акцентом, вимовив пароль. Домінікіно скинув з плече ремінь і поставив на приступку свій кошик з чоткам і хрестиками. Селяни й богомольці, що сиділи на сходах і товпились на базарному майдані, не звертал на них ніякої уваги, але з обачності вони все ж перекидались окремими фразами. Домінікіно говорив місцевою говіркою, а Овід ламаною італійською мово, пересипаною іспанськими словами.
— Його преосвященство! Іде його преосвященств! — кричав народ коло дверей.— Відступіться!
Його преосвященство йде!
Обидва підвелись.
— От, нате, отче,— сказав Домінікіно, поклавши
в руку Оводові загорнутий у папір образок.— Візьміть
це і, коли будете в Римі, помоліться за мене.
Овід, засунувши образок за пазуху, обернувся, щоб глянути на людину в ліловій мантії і малиновій шапочці, яка стояла на верхній приступці і благословлял народ.
Монтанеллі повагом рушив униз по сходах, а люд товпились навколо нього, цілуючи йому руки. Багат хто ставав навколішки і притулявся устами до подолу його ряси.
— Мир вам,! діти мої!
Почувши цей чистий срібний голос, Овід схилив голову так низько, що пасмо сивого волосся впало
йому на лице. Побачивши, як тремтить у нього в рука посох, Домінікіно подумав: "Ну й комедіант". Якась жінка, що стояла коло них, нахилилась і взя на руки свою дитину.
— Ходімо, Чекко,— промовила вона,— його пре
освященство благословить тебе, як благословляв дітей
господь.
Овід ступив крок наперед і раптом спинився. Яка мука! Усі ці чужі — богомольці й горяни — можуть підходити до нього і говорити з ним, і він гладить по головах їхніх дітей. Може, він зараз скаже цьому хлопчикові "carino", як говорив колись...
Овід знов сів на сходах і відвернувся, щоб нічого не бачити. Якби він міг забитися десь у куток, затулит вуха, щоб не чути цього голосу! Ні, цього не в силі витримати людське серце! Бути так близько, так близько, що треба лише простягти пальці, щоб торк любої руки.
— Може, ви зайдете до мене, друже мій? — спитав
м'який голос— Здається, ви змерзли.
У Овода спинилося серце. З хвилину він нічого не почував, крім болісного тиску крові, яка, здавалос, от-от розірве йому груди. Потім вона відлинул, вогнем і болем проймаючи все тіло, і Овід глянув угору. У глибоких серйозних очах, що дивилися на нього, раптом засвітилася ніжність і глибокий жаль, коли вони побачили його лице.
— Одступіться трохи, друзі,— сказав Монтанеллі,
звертаючись до юрби.— Я хочу з ним поговорити.
Юрба, перешіптуючись, подалась назад, і Овід, що сидів нерухомо, зціпивши зуби і втупивши очі в земл, відчув у себе на плечі ніжний дотик руки Мон.
— У вас якесь тяжке горе? Чи не можу я вам до
помогти?
Овід мовчки покрутив головою.
— Ви, певно, богомолець?
— Я нещасний грішник.
Випадковий збіг слів Монтанеллі з умовним запитання Домінікіно був соломинкою, за яку у відчаї вхопився Овід. Він відповів цілком машинально. Він весь тремтів під дотиком ласкавої руки, що пекла йому плече.
Кардинал ще нижче нахилився до нього.
— Може, ви хочете поговорити зі мною віч-на-віч?
Коли я можу вам чимсь допомогти...
Цього разу Овід глянув прямо у вічі Монтанеллі. Він уже майже опанував себе.
— Це ні до чого,— сказав він.— Мені вже ніщо
не допоможе.
Із натовпу виступив поліцай.
— Вибачте, ваше преосвященство., Старий, здаєтьс, не сповна розуму.
Він, правда, цілком нешкідливи, і документи його в порядку, тож ми не звертаємо на нього уваги. Він був на каторзі за тяжкий злочин, а тепер спокутує його.
— Тяжкий злочин,— повторив Овід, повільно хитаюч головою.
— Дякую, капітане. Будь ласка, відійдіть трохи. Друже мій, коли людина щиро кається, їй не слід втрачат надію. Зайдіть до мене сьогодні ввечері.
— Хіба його преосвященство прийме чоловіка, винног у смерті власного сина?
Питання звучало майже визивно, і Монтанеллі здригнувся і зіщулився, немов під поривом холодного вітру.
— Воронь боже, щоб я осудив вас! — промовив він
урочисто.— Перед господом усі ми грішні, і наша праведність подібна до брудного лахміття. Якщо ви прийдет до мене, я прийму вас так, як благаю його прийняти мене, коли прийде мій час.
Несподіваним палким рухом Овід простяг уперед руки.
— Слухайте! — вигукнув він.— І слухайте ви, християн! Якщо чоловік убив свого єдиного сина, сина,
який любив його й вірив йому, який був плоттю від
плоті його і кісткою від його кістки, якщо він брехне й обманом загнав його в пащу смерті — чи є для
такого чоловіка якась надія на землі або на небі?
Я покаявся в своєму гріху перед богом і людьми і відбу кару, яку люди наклали на мене, і вони пустили
мене на волю. Та коли ж господь скаже "досить"?
Яке благословення зніме прокляття з моєї душі?
Серед мертвої тиші люди дивились на Монтанеллі і бачили, як підіймається і опускається хрест у нього на грудях. Він підвів очі й благословив людей трем рукою.
— Господь милостивий,— промовив він.— Покла
діть свій тягар до його престолу, бо в письмі святому
сказано: "Серця розбитого й засмученого не цурайся". Кардинал повернувся й пішов через майдан, раз у раз спиняючись, щоб вислухати когось або взяти на руки дитину.
Увечері Овід пішов на таємні збори за адресою, написаною на папірці, в якому був загорнутий даний йому образок. Це була квартира місцевого лікаря, активного члена організації. Змовники вже зібрались, і захоплення, з яким вони зустріли Овода, дало йому зайвий доказ його популярності як проводиря.