Пізніше Джемма непомітно пройшла на терасу; їй хотілося посидіти трохи на самоті серед великих камелі та олеандрів. Від душного повітря й невпинно сновигання гостей у неї розболілася голова. На одному кінці тераси, у великих діжках, прихованих лілеями та іншими квітами, стояли, пальми й папороть. Уся ця зелень утворювала густу заслону, за якою був затишний куточок з чудовим видом на долину. Над вузеньким проходом, між рослинами, звисали віти гранатового дерева, вкриті пізнім цвітом.
1 Меттерніх (1773 —1859) — австрійський дипломат, канцле, відомий представник європейської реакції першої половини XIX століття.
У цьому кутку і сховалася Джемма, сподіваючись, що перш ніж догадаються, де вона, у неї від тиші й спокою перестане боліти голова. Ніч була тепла й напрочу тиха, але, вийшовши з душних кімнат, вона відчула легку прохолоду і накинула на голову свій мереживний шарф.
Вона поринула в якийсь мрійливий стан, який порушил кроки і чиїсь голоси. Вона посунулась глибш в тінь, сподіваючись, що її не помітять і вона матим ще кілька золотих хвилин, перш ніж почати знову мучити стомлений мозок нудними розмовами. Але, на велику її досаду, кроки затихли коло зеленої заслони, і тоненький пискливий голос синьйори Грассіні защебетав нестримно.
Другий голос, чоловічий, був на диво м'який і музикальни, але його псувала якась чудна звичка розтягуват слова — можливо, це була манірність, або, скоріше, зусилля перемогти якусь хибу в мові; в усяком разі, це справляло неприємне враження.
— Англійка, ви кажете? — спитав цей голос. — Але прізвище чисто італійське. Як воно? Здається, Болла?
— Гак, вона вдова бідолахи Джіованні Болли, що помер в Англії чотири роки тому, пам'ятаєте? Ах, я забула, що у вас таке мандрівне життя Де ж вам знат всіх мучеників нашої нещасної країни. їх так багат!
Синьйора Грассіні зітхнула. З іноземцями вона завжди говорила в такому тоні.
Роль патріотки, що уболіває за долю безталанної Італії, дуже ефектно сполучалася в ній з манерами пансіонерки і наївним виразом обличчя.
— Помер в Англії,— повторив другий голос — Значить, він був емігрант?
Здається, я колись чув це прізвище. Чи не належав він до "Молодої Італії" на початку її діяльності?
— Так, це один з тих нещасливців, що були арештован тридцять третього року. Пригадуєте цю сумну подію? Через кілька місяців його випустили, але чере два чи три роки, коли йому знов загрожувала небезпек, він утік до Англії.
Потім ми почули, що він там одружився. Це дуже романтична історія, але бідолах Болла завжди був романтиком.
— Ви кажете, він помер в Англії?
— Так, від туберкульозу. Не витримав жахливого
англійського клімату. І якраз перед його смертю по
мерла від скарлатини їхня дитина. Яке нещастя,
правда? Ми всі так любимо милу Джемму. Вона, бідна, трохи суха, але ви ж знаєте, всі англійки такі.
Хоч мені здається, це горе зробило її такою сумно і...
Джемма підвелась і розсунула гілки гранатового дерева. Слухати, як у пустій салонній балачці перебирал лихі години її життя, було нестерпно, і, коли вона вийшла на світло, лице в неї було потьмарене гнівом.
— А, от і вона! — вигукнула господиня, зовсім
не зніяковівши.—Джеммо, люба, де ж це ви зникли?
Синьйор Феліче Ріварес хоче з вами познайомитись.
"От який цей Овід!" — подумала Джемма, глянувш на нього з деякою цікавістю.
Він уклонився їй досит чемно, але очі його окинули її лице й постать поглядом, який здався їй нескромним і надто допит.
— Ви обрали собі ч-ч-чудовий куток,— промовив він, глянувши на заслону з густої зелені.— І який тут р-р-озкішний краєвид.
— Тут справді дуже гарно. Я вийшла подихати свіжим повітрям.
— Це просто гріх сидіти в таку ніч у кімнаті,— промовила господиня, підводячи до неба очі (у неї були гарні вії, і вона любила їх показувати).— Гляньт, синьйоре, хіба наша люба Італія не була б земним раєм, коли 6 їй дати волю? Подумати тільки, що вона раба — з такими квітами, з таким небом!
— І з такими патріотками,— томно додав Овід своїм м'яким тягучим голосом.
Джемма глянула на нього майже злякано: його зухвальство було надто очевидне, щоб кого-небудь обманути. Але вона недооцінила жадобу синьйори Грассіні до компліментів. Бідна жінка, зітхнувши, опустила очі.
— Ах, синьйоре, що може зробити, жінка? Але, хто
знає, може, колись я все ж доведу своє право називатис італійкою. Ну, а поки що я мушу повернутися
до громадських обов'язків. Французький посол проси мене познайомити його вихованку з усіма нашими
знаменитостями. Обов'язково приходьте подивитись
на неї. Чарівна дівчина. Джеммо, люба, я привела сюди синьйора Рівареса, щоб показати йому наші гарн краєвиди. Залишаю його на ваше піклування. Я певн, що ви за нього подбаєте і познайомите з усіма. А, от і симпатичний російський князь! Ви його знаєт? Кажуть, він улюбленець імператора Миколи. Він військовий начальник якогось польського міста з тако назвою, що й не вимовиш. Quelle nuit magnifique! N'est-ce pas, mon prince?
Вона пурхнула, щебечучи щось до чоловіка з волячо шиєю і важкою щелепою, в осипаному орденами мундирі. її плаксиві жалкування з приводу "notre malheureuse patrie"2, перемішуючись з "charmant"3 і "mon prince" 4, завмерли далі в кімнатах.
Джемма мовчки стояла коло гранатового дерева, їй шкода було маленької дурної жінки і брала досад на Овода за його зухвалість. Погляд, яким він прові постаті господині і князя, теж роздратував її.
— Ось ідуть італійський і російський патріотиз,— сказав він, насмішкувато повернувшись до
Джемми,— рука в руку і надзвичайно задоволені один
одним. Який вам більше до вподоби?
Вона злегка насупила брови й не відповіла.
— Звичайно,— говорив він далі,— це справа смаку. Але я віддаю перевагу російському — він послідовни. Коли б Росія засновувала свою владу на квітах і небесах замість гармат,— то, як ви думаєте, чи довг б "mon prince" удержав би польську фортецю?
— Мені здається,— холодно сказала вона,— що коже з нас може висловлювати свої погляди, не висміююч жінки, в якої ми в гостях.
— Ах, так, я й забув, як високо цінують гостинніст італійці.
Надзвичайно гостинний народ, і я певе, що й австрійці такої думки. Може, ви сядете?..