— Звичайно, — сказав драматург Лега, коли з ним уперше заговорили на цю тему,— починати видання газети неможливо, поки не зміняться закони про прес.
Ми не випустимо жодного номера. Але й тепер уже можна протягти через цензуру кілька памфлетів,
1 Mадзіні — керівник організації "Молода Італія".
і чим раніш ми візьмемося за це, тим швидше доб'ємося реформи.
Тепер він пояснював у кабінеті Фабріцці, яку, на його думку, лінію мусили проводити ліберальні письменники в даний момент.
— Немає сумніву,— зауважив один із присутніх, сивий адвокат, трохи розтягуючи слова,— що цей момен треба якось використати. Навряд чи ще трапитьс така добра нагода провести серйозні реформи. Але я щось не дуже вірю в користь памфлетів. Вони тільк роздратують і залякають уряд, замість схилити його на наш бік, як ми того хотіли б. А раз власті дивитимуться на нас, як на небезпечних агітаторів, нам нічого сподіватися від них допомоги.
— Що ж тоді, по-вашому, треба робити? — Подати петицію.
— Великому герцогові?
— Так. Просити в нього більшої свободи друку.
Чорнявий чоловік з гострим поглядом, що сидів
коло вікна, сміючись повернувся до розмовників.
— Багато ви доб'єтеся петиціями! Здається, справ Ренці2 повинна була 6 вилікувати вас од таких мрій.
— Мені, як і вам, синьйоре, дуже прикро, що ми не змогли перешкодити видачі Ренці. Але в дійсност,— я не хочу образити почуття декого,— я не можу не думати, що ми зазнали невдачі в цій справі через поспішність і нетерпеливість окремих членів нашої групи.
— Так нерішуче діють тільки п'ємонтці,— різко перервав чорнявий чоловік.— Я не знаю, в чому поляга нетерпеливість" і поспішність. Чи не в цілій низці обережних петицій, що їх ми послали? Може, для Тоскани або П'ємонту це й поспішність, але в Неаполі міркують по-іншому.
— На щастя,— зазначив п'ємонтець,— неаполітанськ поспішність властива тільки Неаполю.
— Досить, синьйори: Неаполітанські звичаї хорош по-своєму, а п'ємонтські по-своєму; але тепер ми в Тоскані, а тосканський звичай — братися за справу.
1 Памфлет — вид політичної літератури — сатира або гостр критика якого-небудь політичного діяча.
Ренці — вождь повстання, організованого в Ріміні (Папськ область) у 1846 р., був виданий тосканським урядом папі.
— Ну, годі, годі, синьйори,— втрутився в суперечк професор.— Отже, Грассіні висловлюється за петиці, а Галлі проти. А якої ви думки, докторе Рікардо?
— Я не бачу ніякої шкоди від петиції і, коли Грассіні здумає подати її, охоче підпишуся. Тільки не думаю, щоб самими петиціями можна було багато зробити. Чому б нам не використати обидва способ—і петицію і памфлет?
— Та тому, що памфлети так настроять проти нас уряд, що він не захоче задовольнити петицію,— від Грассіні.
— Він її-однаково не задовольнить.—Неаполітанец підвівся і підійшов до столу.— Синьйори, ви на неправильному шляху. Примиренська політика з урядо нам нічого не дасть. Нам треба організувати народн повстання.
— Це легше сказати, ніж зробити. З чого ви почнет?
— Смішно питати таке у Галлі. Звичайно, він почн з того, що стукне цензора по голові.
— Зовсім не з того,— рішуче запротестував Галл.— Ви думаєте, що коли людина народилася на півдні, то в неї немає інших аргументів, крім ножа?
— Ну, а що ж ви пропонуєте? Тихше, синьйори. Галлі має якусь пропозицію.
Усі присутні, що групами сперечалися на різні теми, зібралися навколо столу.
Галлі заперечливо під руки.
— Ні, синьйори, я нічого не пропоную, я хочу лише висловити одне міркування,— почав він.— Мені здається, що в усіх цих радощах з приводу поведінки нового папи криється велика практична небезпека. Багато хто думає, що коли він розпочав нову політик і дарував амністію, то всі ми, вся Італія, повинні кинутися йому в обійми і він поведе нас до землі обітованої. Я, звичайно, теж не менше, ніж усі, захоплююс поведінкою папи. Амністія — прекрасний вчи.
— Якої честі удостоївся його святість! — глузливо зауважив Грассіні.
— Облиште, Грассіні. Дайте людині висловитис,—обірвав його Ріккардо.—І вічно ви гризетесь, як кіт з собакою. Галлі, ми вас слухаємо.
— Я тільки ось що хотів сказати,— провадив Галл.— Безперечно, святий отець керується найкращими намірами, а от чи матиме він успіх у проведенні своїх реформ — це ще невідомо. Тепер усе йде гладенько, і, звісно, реакціонери принишкнуть на місяць або два, поки не вгамується хвилювання з приводу амністії.
Але без боротьби вони нізащо не випустять влади із своїх рук, і я певний, що не мине й половини зими, як знов не буде просвіту через єзуїтів, грегоріанців, санфедистів і всю цю зграю, яка обплутуватиме нас своїми інтригами і труїтиме кожного, кого не можна підкупити.
— Це дуже можливо.
— Ну, от бачите, нащо ж нам посилати смиренні петиції і чекати, поки Ламбруччіні 2 та його компанія переконають великого герцога віддати нас гуртом під опіку єзуїтів, накинувши ще кількох австрійських гусарі, щоб держати нас у покорі? Хіба не краще буде випередити їх і, скориставшись з їхньої тимчасової поразки, самим завдати першого удару?
— Скажіть нам насамперед, чим ви пропонуєте бити?
— Я пропоную розпочати організовану пропаганду й агітацію проти єзуїтів.
— Тобто оголосити їм війну на папері?
— Так. Викривати їхні інтриги, вивідувати їхні таємниці й закликати народ до спільної боротьби про них.
— Але ж тут немає єзуїтів.
— Немає? Почекайте місяців зо три, то де вони й візьмуться. Тільки тоді вже буде пізно починати з ними війну.
— Але щоб підняти місто проти єзуїтів, треба говорит відкрито. Як же тоді обминути цензуру?
— Я б не обминав її, я б її просто ігнорував.
1 Єзуїти, грегоріанці, санфедисти — чернечі ордени й союзи католицької церкви, що були могутнім знаряддям реакційного впливу пап на громадсько-політичне життя країни,
а також на особисте життя католиків. Найголовніший з цих ордені і найвпливовіший— єзуїтський, заснований 1534 року Ігнатієм Лойолою.
2 Ламбруччіні — римський державний секретар Папської
області при папі Григорії XVI; сприяв австрійцям і сам опирався
на них у боротьбі проти італійського народу.
— То ви хочете друкувати памфлети анонімно? Все це чудово, але всі ми вже мали справу з підпільно літературою і знаємо, як...