ним. Матрос привів його на маленький майдан коло палац Медічі і, спинившись у темному закутку, пробурмоті, як йому здавалось, обережним шепотом:
— Почекайте тут, а то вас побачать солдати.
— А що ви хочете робити?
— Дістати для вас який-небудь одяг. Не можу ж
я взяти вас на борт із закривавленим рукавом!
Артур глянув на розірваний об грати рукав. На ньому було кілька плям крові з роздряпаної руки. Очевидно, матрос вважав його за вбивцю. Та йому байдуже, що про нього думають люди!
Незабаром матрос повернувся страшенно задоволени, несучи під пахвою якийсь вузол.
— Переодягайтесь,— прошепотів він.— Та швидше.
Мені вже час на судно, а цей старий барахольник
змусив мене півгодини торгуватися з ним.
Артур скорився, інстинктивно здригнувшись від огиди, коли вперше торкнувся до одягу з чужого плеч. На щастя, речі були хоч і грубі, але досить чисті. Коли Артур вийшов на світло в новому своєму вбранн, матрос глянув на нього з п'яною поважністю і кив головою на знак схвалення.
— Добре,— сказав він.— Ідіть за мною, тільки
тихо.
Артур, несучи скинутий одяг, пішов за ним через лабіринт покручених каналів та темних вузьких проході. Вони йшли по середньовічній глухій околиці,
яку жителі Лїворно називали "Новою Венецією". Де-не-де серед убогих халуп та брудних дворів самотньо височів похмурий давній палац, сумно намагаючись зберегти стародавню велич попри всю марність своїх зусиль Артур знав, що на деяких із цих вулиць були всім відомі кубла злодіїв, убивць та контрабандистів, а на інших просто жила біднота.
Коло одного з маленьких мостів матрос спинився і, озирнувшись навколо, чи не бачить їх хто, зійшов по кам'яних сходах на вузеньку пристань. Під мостом стояв старий брудний човен. Коротко наказавши Ар-турові стрибати в човен і лягати на дно, він сам сів на весла і почав гребти до гавані. Артур лежав нерухомо на дірявих мокрих дошках, позираючи з-під накинутог на нього одягу на знайомі вулиці й будинки.
Пропливши під мостом, вони опинилися в тій частин каналу, що оточує фортецю.
Із води підіймались масивні мури, широкі внизу і вужчі вгорі. Вони скидалис на похмурі башти. Якими грізними здавалися вони йому ще кілька годин тому! А тепер...
Він стиха засміявся, лежачи на дні човна.
— Ану, тихше! — прошепотів матрос— Та при
крийте голову. Ми підпливаємо до митниці.
Артур натяг на голову одяг. Через кілька метрів човен спинився перед рядом зчеплених ланцюгом щогл, які лежали поперек каналу, перетинаючи вузьки прохід між митницею та муром фортеці. До них вийшов, позіхаючи, сонний дозорець і схилився над водою з ліхтарем у руці.
— Паспорт, будь ласка.
Матрос подав йому свої документи. Артур, задихаючис під купою одягу, причаївся і слухав.
— Знайшов час, коли повертатися на судно,— пробурмоті митник.— Добре, мабуть, погуляв. Що там у тебе в човні?
— Старий одяг. Дешево купив.
Матрос узяв жилет, щоб показати. Дозорець опусти ліхтар і, напружуючи зір, глянув у човен.
— Здається, все гаразд. Можеш їхати.
Він відкрив прохід, і човен поволі поплив по чорні хвилястій воді. Трохи згодом Артур скинув з себе купу одягу і сів. Матрос деякий час гріб мовчки.
— От вона, "Карлотта",— прошепотів він нарешт.— Держіться ближче до мене й мовчіть.
Він видряпався на борт величезного чорного страхітт, пошепки лаючи свого супутника за неповороткіст, хоч від природи спритний Артур і на цей раз був не такий уже незграбний, як це здалося матросов. Вибравшись на судно, вони почали прокрадатися поміж темних снастей та машин і нарешті добралися до люка в трюм.
Матрос обережно відхилив його.
— Лізьте сюди,— прошепотів він.— Я зараз.
Трюм був не тільки вогкий і темний, але й невимовн смердючий. Спочатку Артур інстинктивно відсахнувс назад, задихнувшись од нестерпного духу сирої шкури та згірклої олії, але враз пригадав "ар-цер і, знизавши плечима, почав сходити вниз. Життя, вдається, скрізь однакове: огидне, повне бруду, ганебни таємниць та темних кутків. Проте життя є житт, треба його використати якнайкраще.
Через кілька хвилин матрос повернувся, тримаючи щось у руках, але Артур у пітьмі не міг розгледіти.
— Ну, давайте мені Гроші й годинник. Та швидше.
Користуючись пітьмою, Артур залишив собі кільк монет.
— Дайте мені чого-небудь поїсти,— сказав він.— Я страшенно голодний.
— Я приніс. Ось нате.— Матрос передав йому глек з водою, кілька твердих, як камінь, сухарів та шматок солонини.— Тепер слухайте. Коли завтра вранці сюди прийдуть митники, заховайтесь у цій порожній бочці. Сидіть тихо, як миша, аж поки вийдемо ь море. Я тоді скажу, коли можна буде вилізти. Стережіться, щоб вас не побачив капітан. Ну, все! Воду добре заховали? На добраніч.
Люк зачинився, і Артур, поставивши дорогоцінну воду в безпечне місце, виліз на бочку з олією і взявся за солонину й сухарі. Потім згорнувся клубком на брудній підлозі і вперше з часів дитинства ліг спати, не помолившись. Щури бігали навколо нього в пітьмі. Але ні їхній писк, ні гойдання корабля, ні огидний сморід олії, ні перспектива морської хвороби не завадил йому заснути. До всього цього йому було так само байдуже, як до розбитих знеславлених кумирів, яким він ще вчора поклонявся.
ЧАСТИНА ДРУГА
Через 13 років
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Одного вечора в липні 1846 року в домі професора Фабріцці у Флоренції зібралося кілька його знайомих обміркувати план майбутньої політичної роботи.
Деякі з них належали до партії Мадзіні і твердо стояли за демократичну республіку й об'єднану Італі. Інші були прихильники конституційної монархії та ліберали різних відтінків. Але в одному пункті панувал цілковита згода — усі були незадоволені .тоскансько цензурою. І всіма шанований професор скликав ці збори, сподіваючись, що принаймні в цьом питанні представники різнодумних партій дійдуть згоди без особливих сперечань.
Минуло лише два тижні після оголошення славетно амністії, яку папа Пій IX, вступивши на престол, дарував усім політичним злочинцям у Папській област, але хвиля ліберального ентузіазму вже прокотилас по всій Італії. Навіть тосканський уряд був вражений цією гідною подиву подією. Професору Фабріцці й деяким іншим передовим флорентійцям здавалося, що настав слушний момент для сміливої спроби реформувати закон про пресу.