Овід

— З грішми? Звичайно, ні. При чому тут...

— Тоді, значить, це якась політична історія? Я так

і думав. Ну, ти не журись і не звертай уваги на дурні вибрики Джулі. Ти знаєш, який у неї лихий язик. А якщо тобі потрібна буде допомога, гроші чи щось інше, дай мені знати. Гаразд?

Артур мовчки подав йому руку. Томас вийшов з кімнати, старанно намагаючись надати своєму об­личч байдужого виразу, від чого воно здавалося ще тупішим, ніж завжди.

Тим часом поліція закінчила обшук, і офіцер по­проси Артура одягти пальто.

Збираючись уже вийти з кімнати, хлопець спинився. Йому було тяжко прощатися з материною кімнатою при жандармах.

— Ви не могли б вийти на хвилину? — попросив він.—Ви ж бачите, я не можу втекти, а ховати тут нічого.

— Мені дуже шкода, але лишати арештованих на самоті заборонено.

— Ну гаразд, не треба.

Артур увійшов в альков, став навколішки і, поцілу­вавш п'єдестал розп'яття, тихенько прошепотів:

— Боже, дай мені сили лишитися твердим до са­мо смерті.

Коли він підвівся, офіцер стояв коло столу і роз­гляда портрет Монтанеллі.

— Це ваш родич? — спитав він.

— Ні, це мій духівник, новий єпископ Брізігелли.

На сходах його чекали стурбовані й засмучені слуги-італійці. Усі вони любили Артура, як колись лю­бил його матір, і тепер товпились навколо нього, цілуючи йому руки і одежу. Джіан Баттіста теж був тут, Î сльози котились по його сивих вусах. Ніхто з Бертонів не вийшов попрощатись. їхню холодність ще більше підкреслювала любов і співчуття слуг, і Артур мало не втратив самовладання, потискуючи простягнені йому руки.

— Прощай, Джіан Баттіста. Поцілуй за мене ді­те. Прощайте. Терезо.

Моліться всі за мене, і хай

допоможе вам Господь. Прощайте! Прощайте!

Він швидко збіг по сходах.

Ще хвилина, і на ганку зостався лише невеличкий гурт мовчазних чоловіків та заплаканих жінок. Вони дивились услід кареті.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Артура посадили до величезної середньовічної фортеці біля входу в гавань.

Життя в тюрмі здалось йому терпимим. У камері було неприємно, вогко і темно, але він виріс у пала­ц на Віа Борра, і ні задушливе повітря, ні пацюки, ні тяжкий запах не були для нього новиною. Артурові призначили одиночне ув'язнення, і хоч нагляд був не такий пильний, як він сподівався, йому все ж не пощастило довідатись про причини свого арешту. Однак спокійний настрій, з яким він увійшов у фор­тец, не залишав його. Читати йому не дозволяли, і він весь час віддавав молитві та благочестивим розду­ма, спокійно чекаючи дальших подій.

Одного дня солдат відчинив двері його камери і сказав:

— Прощу йти за мною.

Після двох-трьох запитань, на які йому відповіда­л лише "розмовляти заборонено", Артур скорився неминучому і пішов за солдатом по лабіринту дворів, коридорів та сходів, які відгонили цвіллю. Нарешті вони ввійшли у велику світлу кімнату, де коло довго­г, вкритого зеленим сукном і заваленого паперами стола сиділи троє людей у військовій формі і ліниво про щось розмовляли. Коли Артур ввійшов, вони враз стали поважні й ділові, і старший із них, франтува­ти чоловік із сивими вусами, в мундирі полковника, показав Артурові на стілець по той бік столу і роз попередній допит.

Артур гадав, що йому будуть загрожувати, обража­т його й лаяти, і приготувався відповідати з гідністю й терпінням, але був приємно розчарований. Полков­ни поводився суворо, холодно й формально, однак з бездоганною ввічливістю.

Монотонно звучали запи­танн про ім'я, вік, національність і походження, і послідовно записувалися відповіді. Артур ледь стри­мува нетерпіння й нудьгу, коли раптом полковник сказав:

— А тепер, містере Бертон, що ви знаєте про "Мо­лод Італію"?'

— Я знаю, що це політичне товариство, яке видає в Марселі газету і поширює її по всій Італії, маючи

на меті викликати серед народу повстання і вигнати з країни австрійську армію.

— Ви, очевидно, читали цю газету?

— Так, я цікавився нею.

— А коли читали, ви розуміли, що робите щось протизаконне?

— Звичайно.

— Де ви дістали номери, знайдені у вашій кім­нат?

— Цього я не можу вам сказати.

— Містере Бертон, тут ви не маєте права гово­рит "не можу сказати". Ви повинні відповідати на всі мої запитання.

— Коли ви заперечуєте проти "не можу", то я від­повідатим "не хочу"".

— Ви пожалієте, якщо дозволятимете собі такі

слова,— зауважив полковник.

Артур нічого не відповів, і він вів далі:

— Ми маємо докази, що ваш зв'язок з цим товари­ство був значно більший, ніж просте читання забо­ронено літератури. Вам вигідніше щиро у всьому признатися. Правда однаково виясниться, і ви поба­чит, що ніякими відмовляннями та викручуваннями ви своєї вини не приховаєте.

— Я й не збираюся щось приховувати. Що ви хо­чет знати?

— Насамперед як ви, іноземець, вплутались у цю справу?

— Я думав про це, читав усе, що міг дістати, і зро­би певні висновки.

— Хто умовив вас вступити до товариства?

— Ніхто, я сам захотів.

— Не морочте мені голови,— крикнув полковник. Терпіння, видно, почало його зраджувати.— Ні до якого товариства ніхто сам не вступає. Кому виговорили про своє бажання приєднатися до цієї орга?

Мовчання.

— Чи не будете ви ласкаві відповідати мені?

— Коли ви ставитимете мені такі запитання, тоні.

Артур говорив злісно. Його охопило якесь чудне

нервове роздратування. Він знав, що в Ліворно і Пізі проведено багато арештів, і хоч справжні розміри лиха були йому ще невідомі, він усе ж чув досить

багато, щоб турбуватися про долю Джемми та інших товаришів. Удавана ввічливість урядовців, докучлива гра в напад і відбивання удару, в підступні питання й ухильні відповіді набридли йому, а важкі кроки вартового за дверима болісно відгукувались у вухах. ‘

— Між іншим, коли ви востаннє бачилися з Джіованні Боллою? — спитав полковник після обміну кіль­ком незначними фразами.—Перед самим від'їздом із Пізи, правда?

— Я не знаю, хто це такий.

— Як? Не знаєте Джіованні Боллу? Та ні, ви на­певн знаєте його.

Високий, молодий хлопець, завжди чисто побритий. Це ж один із студентів вашого уні.

— В університеті є багато студентів, яких я не знаю.

— Але Боллу ви мусите знати. Гляньте, от його підпис. Бачите, він вас добре знає.

Полковник недбало простяг йому якийсь папір, де вгорі стояло: "Протокол", а внизу був підпис: "Джіо­ванн Болла". Пробігши очима по документу, Артур побачив своє ім'я і здивовано глянув на полковника.