Овід

— Ти зловживаєш постом, хлопче,— сказав То­ма— Я певний, що ти захворієш.

— О ні. На добраніч.

У коридорі Артур зустрів покоївку і попросив її постукати йому в двері о шостій годині.

— Синьйорино піде до церкви?

— Так. На добраніч, Терезо.

Він увійшов до себе в кімнату. Це була кімната його матері, і за час її довгої хвороби альков проти вікна був пристосований під божницю. Посередині олтаря стояло на чорному п'єдесталі величезне роз­'яття, перед ним висіла маленька лампада. Тут вона вмерла. Над ліжком висів її портрет, а на столі стояла китайська ваза покійної з її улюбленими квіта­м — фіалками. Якраз минули роковини її смерті, і слуги-італійці не забули її.

Артур вийняв із саквояжа старанно загорнутий портрет у рамці. Це був зроблений пастеллю портрет Монтанеллі, одержаний кілька днів тому з Рима. Ар­ту саме розгорнув цей скарб, коли слуга Джулі при­ні йому на підносі вечерю. Стара куховарка, що ра­ні, поки не з'явилася нова сердита господиня, слу­жил Гледіс, прислала деякі немудрі ласощі, які, на її думку, її любий синьйорино міг дозволити собі по­їст, не порушуючи обіту церкви. Артур не взяв ні­чог, крім шматка хліба, і хлопець, племінник Джіббонса, який нещодавно прибув з Англії, багатозначно посміхнувся, виносячи піднос.

Артур увійшов в альков і, ставши навколішки пе­ре розп'яттям, спробував настроїтися на молитву і благочестиві роздуми. Але це було не так легко. Як сказав Томас, він трохи перебрав міру, постивши, і тепер це вдарило йому в голову, немов міцне вино. По спині перебіг легкий дрож, і розп'яття попливло перед очима, мов у тумані. Тільки після довгої молит­в, яку він механічно прочитав кілька разів, йому пощастило зосередитись. Нарешті фізична втома пе­ремогл гарячкове збудження нервів, і він ліг спати в спокійному настрої, вільний од усіх тривожних думок.

Артур міцно спав, коли раптом хтось різко, нетер­пляч застукотів у двері. "А, Тереза",—подумав він, сонно перевертаючись на другий бік. Стукіт залунав знову, і юнак прокинувся, як від удару.

— Синьйорино! Синьйорино! — кричав по-італій­ськом якийсь чоловічий голос— Швидше вставайте,

ради бога, швидше!

Артур схопився з ліжка.

— Що таке? Хто там? — Це я, Джіан Баттіста. Ради святої діви, швидше!

Артур швидко одягнувся і відчинив двері. Поки

він збентежено вдивлявся у бліде, пройняте жахом обличчя кучера, в коридорі почувся тупіт ніг і бряз­кі металу. Він враз зрозумів, у чому справа.

— По мене? — спокійно спитав він.

— Так. Синьйорино, поспішайте. Що вам треба

сховати? Давайте я...

— Мені нічого ховати. Брати знають?

Із коридора виринув перший мундир.

— Синьйора розбудили. Увесь дім на ногах. Яке лихо, яке страшне лихо! Та ще в страсну п'ятницю. Святі угодники, змилуйтесь над нами!..

Джіан Баттіста розплакався. Артур ступив трохи, вперед і став чекати жандармів, які з тупотом набли­жалис до нього разом з юрбою переляканих слуг, одягнених у що попало. Коли солдати оточили Ар­тур, позаду дивної процесії з'явилися господар і гос­подин дому. Він у халаті й туфлях, вона в довгому пеньюарі і з папільйотками в косах.

"Ніби надходить другий потоп, і звірі спішать до ковчега. Ось ще одна пара дивовижних звірів!"

Дивлячись на них, він ледве стримався від сміху, розуміючи його неприпустимість,— у таку хвилину годилося подумати про інше.

— Ave, Maria, Regina Coelil,— прошепотів він, відвертаючи очі від Джулі, щоб тріпотіння її папіль­йото знов не настроїло його легковажно.

— Прошу пояснити мені,— промовив містер Бер-тон, підходячи до жандармського офіцера,— що зна­чит цей безцеремонний наскок на приватний дім?

Коли ви не маєте достатньої підстави, то я змушений буду звернутися до англійського посла.

— Я гадаю,— сухо відповів офіцер,— що ви ви­знаєт це за достатню підставу. В усякому разі анг­лійськи посол напевне визнає.

Він витяг ордер на арешт Артура Бертона, студен­т філософії, і, даючи його Джеймсові, холодно до:

— Коли вам потрібні інші пояснення, зверніть

ся особисто до начальника поліції.

Джулі вихопила в чоловіка ордер, глянула на нього і накинулась на Артура з тією грубістю, яку може дозволити céfëp добре вихована леді тільки в припадку шаленства.

— Ти збезчестив нашу сім'ю! — кричала вона.—

Це через тебе вся міська погань буде лупати на нас очима. Такий святий і став арештантом. Та цього й

треба було сподіватися від сина католички!

Ave, Maria, Regina Coeli (лат.) — "Радуйся, Маріє, царице небесна..." — слова молитви.

— З арештованим не можна Убворити чужою мо­во, пані,— зауважив офіцер, але його слова потону­л в потоці обвинувачень англійською мовою, що ли­лис з уст Джулі.

Доктор Уоррен якось сказав, що Джулі нагадує са­ла, у який куховарка вилила цілу пляшку оцту. Артура дратував верескливий голос невістки, і в нього в пам'яті раптом спливло це порівняння.

— Навіщо всі ці слова? — промовив він.— Вам ні­чог боятись неприємностей. Усі розуміють, що ви

тут ні при чому. Ви, панове, хочете переглянути мої

речі? Прошу, мені нічого ховати.

Поки жандарми обшукували кімнату, читали його листи, розглядали його університетські роботи і ви­трушувал шухляди, він сидів на краю ліжка, трохи червоний від хвилювання, але аж ніяк не пригніче­ни. Обшук не турбував його.

Він завжди палив лис­т, які могли когось скомпрометувати, і крім кількох напівреволюційних, напівмістичних віршів у рукописі та двох чи трьох номерів "Молодої Італії", жандар­м не знайшли нічого, що могло б винагородити їх за клопіт.

Після довгих суперечок Джулі, нарешті, послухала прохань дівера і пішла спати, пропливши мимо Арту-ра з велично-зневажливим виглядом. Слідом за нею покірно вийшов Джеймс.

Коли вони пішли, Томас, який весь час ходив по кімнаті, удаючи, що його все це анітрохи не обхо­дит, підійшов до офіцера і попросив дозволу пого з арештованим. Коли той кивнув на "знак зго­д, він повернувся до Артура і пробурмотів трохи хрипким голосом:

— Страшенно неприємна історія! Мені так

шкода.

Артур глянув на нього, і лице в нього було ясне, немов літній ранок.

— Ти завжди був добрий до мене,— сказав він.— А шкодувати нічого. Мені нічого не загрожує.

— Слухай, Артуре...— Томас енергійно смикнув себе за вус і наважився поставити неприємне питан­н.—Чи не пов'язана ця справа з грішми? Коли так, то я...