"Та обійшлося, слава богу. І честь при мені, й батькові гривни цілі".
— Гадаю, доста насміявся з себе,— дзвонив пугарем Іван Русин.
— І з тебе теж, — боярич підставив виночерпію пугар.— І ще посміюся, якщо спробуєш шукати правди в князя.
— Це справді виглядало б смішно,— хитнув головою Русин. — Любанине життя дорожче золотих гривен, його не воскресить ні твоє посоромлення, ні моє задоволення од месті. Княжий суд не означав би, що восторжеству-вала справедливість. Крім того, ти б постарався найняти вбивцю. У Галичі вулиці темні, хто упімнувся 6 за безрідним Іваном?
— У тебе, знаєш, голова на місці, — Косняткові припав до вподоби кінець бесіди. — Признайся тільки, пощо випитував у мене й виводив на слизьке?
— Себе випробовував. Ти, певно, бачив, як ковачі пробують кріпость мечів: б'ють лезом об лезо.
Дивний єси, Іване, поволі вимовив Коснятко й уперше за нинішній вечір і за всі здибання дотеперішні глянув шанобливо на книжника.
"...А може бути, що не шаноби я заслуговую, а презирства, глуму,— до ранку скрипів половицями у верхніх своїх хоромах Іван Русин. Не міг заснути після хрестин.— Хто знає, чи я не навмисне, мов бридкий страхопуд, вигадав особливу якусь дорогу, на котрій прирік себе без стогону й нарікань перетерплювати зневаги в ім'я чогось вищого? Чи не ліпше учинив би я, як це личить мужеві, коли б попросив князя, щоб розсудив нас з Костянтином Сірославичем божим судом? Хай би бризнули іскрами наші мечі на Золотому Току, хай потекла би кров..."
III
Владика Козьма будує кам'яні палати...
Це лише так говориться "будує владика", насправді ж на його дворищі зранку до вечора юрмляться гурти смердів з Козьмових вотчин. Владика ж, щоб не чути цілоденного гомону, скрипу саней та погейкування на волів, якими возять камінь, ранньої весни покинув своє дворище, давши його під руку тіуну-здателю гречину Фомі, й замешкав у келіях Святоіванівського монастиря.
Тихо в обителі, солодко... ніщо й ніхто не заважає углубитися в книги святі, в розмисли. А надокучить — велить запрягти у візок коней і котить від города до города — суди чинить, попів наставляє, учить. Пасе стадо своє. Зрідка в його товаристві можна побачити Івана Русина.
В Галичі Русина знає старий і малий. Ніби народився тут.
Радісно йому від цього.
Полюбився Галич Русинові, звідав тут він усі вулиці й площі, церкви, стовпи-вежиці — й описав їх у "Хронографі". Початок книги аж гуде іменами майстрів, куп-чинів, бояр, лихварів, воїв; лунає у "Хронографі" передзвін сокир, клепачів — бо ж розбудував князь Володимирко свій стольний город, прикрашав його, пестив.
Князь у наді будівельному ніби позабув про ворохобу... а може, таким способом замолював гріх, оті смерті п'яти сотень ворохобників? Колись Іван прочитав йому з "Хронографа" опис подій посляріздвяних, то Володимирко, мовби збоку по-новому на них глянувши, за голову взявся і спитав, чи варто було про це згадувати.
— Ти ж, княже, наставляючи мене літописцем своїм, жадав, щоб ніяке зерно з великої твоєї ниви не було втрачене, щоб правду я писав, як діялося, — боронився сміливо Іван.— До того ж прийдешні покоління без страшної цієї правди не зрозуміють труднощів володаря, котрий в один кулак зібрав усі уділи галицькі.
Цим доводом покорив Володимирка.
Зате історія тисменицька про Данила Калитича, Степанця, княжича Ярослава та Добромира Соколяна припала князеві до вподоби. Навіть цікавився:
— Де нині мученик той Данилів... Добромир?
— У мене. Терем Люта Лихваря просторий, а я один як перст. Господарює в ньому. Добромир з жоною-іберійкою, яку княжич Ярослав подарував йому у Тисмениці. Роба вона була Данилова. Добромир волю їй дав і за водиму взяв. Чадо у них, синок Ігнат.
— А ти?
— Мені двох верхніх хоромин вистачає.
— Далі крицю кує Соколян?
— Ні. Камінь різьбить.
— Ковач... і камінь?
— Люди шукають таланту в собі до смерті. А він молодий... Буде з нього добрий майстро. Галичу такі люди вельми надібні. — Далі розповів, що з потреби духовної минулої ще осені почав припадати Добромир до каменю, надумав покласти пам'ятник на могилі баби Предслави. Цілу зиму виковував з кам'яної брили хрест; тепер цей хрест, білий, високий, вкопано на могилі. Вінки на ньому тернові вирізьблені. А на раменах карби: "Тут спочиває баба Предслава з роду Соколянів".
З хреста цього й почалося Іванове замилування каменем.
...Учора по дорозі до писчої палати Іван Русин повернув на єпископове дворище. Хоч муляри тільки-но закладали підвалини, під довгою шопою уже працювали камнерізи, наперед готуючи рельєфи для прикрашення стін. Здатель Фома, видно, прагнув здивувати владику пишнотою.
Перший скраю під шопою ворожив над каменем староста різьбярський Сава Бутич. Він підвів голову, прищурено глянув з-під волохатих брів на Йвана, мовляв, швендяють тут усякі.
— Я зараз піду, — поспішив Русин заспокоїти старого, бо начувся про його круту вдачу. Увесь він, цей славут-ний майстро, був крутий і вузлуватий: і лоб у вузлах, і руки, і лице. Іван мимохіть подумав, що майстро, мабуть, самого себе з каменю викував. — Хочу тільки довідатися, як працює унот Добромир?
— Не чую,— приклав Сава долоню до вуха. Під шопою, як у кузні, стояв передзвін клепачів.
— Про унота Добромира питаю.
— А-а,— зачув нарешті староста. — Нема тут унота, є майстро Соколян. Тепер він хитрець, мене доганяє,— хвалив Добромира. — Камінь йому розкрився.
Велика ж бо це похвала. Сава — майстро знакомитий, кожний боярин у Галичі хотів би роздобути його кам'яну дивної краси іконку. Іван якось бачив одну, на якій зображені князі Борис і Гліб, і не міг очей відірвати. З червонястого каменю різьблена, вона мовби випромінювала сяйво і цим нагадувала про кров Бориса й Гліба, підступно убитих і згодом причислених до святих. Лише митець, котрому справді камінь розкрився до дна, міг видобути криваве це полум'я і скористатися з нього при вирішенні свого задуму. Митець цей, мовлять, у Києві вчився і в Новгороді, через довгі роки науки й старання досяг він висот. Так і записав про нього Русин у своєму "Хронографі".
— Чи не забагато честі вділяєш Добромирові? — сумнівався Іван— — Та й чи не зашвидко? Сам-бо честь хитрецьку здобував' роками.