А все ж тільки після того, коли Ольга, поклонившись усім доземно, подріботіла в свої хороми, гості зітхнули з полегшею; слава богу, позбулися скованості. Мав слушність поет, котрий учив: "Коли знаєш, що в калитці твоїй серед монет є один фальшивий гріш, то мимоволі до кожного приглядаєшся підозріло".
Ех, коби лише один фальшивий гріш...
Ось підступив до Івана Русина з повною чарою Коснятко Сірославич. Чого якраз до нього? Щоб поглузувати? Аби помиритися? Гризе його, як черв'як, гріх смертельний?
— Випити з тобою бажаю,—лупав Коснятко посоловілими очима.
І тільки?
Красенем удався Коснятко: високий, стрункий, смоляний ус обрамляє підковою вуста. Голена борода з ямкою. Правою рукою по-панібратськи оперся на Иванове плече, а лівою тицяє межи очі чару з вином.
Несвідома була десниця бояричева, що наструнює тятиву лука...
Луком став Іван Русин, напруженим, готовим до стрілу... луком а чи пращею, в котру, замість коленого каміння, поклали Любанині намистини. Вже мало Йванові бракувало — пальці-бо торкнулися повного пу-гара,— щоб плеснути Косняткові вином у лице. Потому хай буде, що буде.
Проте якась сила не дала пустити тятиву, силою цією не була ані обдумана обережність, і навіть не ляк перед наслідками.
А все ж зняв з тятиви стрілу. Учинив це всупереч чиємусь поглядові очікуючому й торжествуючому, що націлився йому в груди.
Був це Янів погляд.
Співець, примостившись з гуслами на ослоні за Во-лодимирковими плечима, не спускав з Івана очей, які заохочували, повелівали, просили: "Ну-ну, плесни в боярську пику вином, зневаж Коснятка, маєш для цього привід. А вже що Коснятко з тобою вчинить, то будемо видіти..."
"Не дочекаєшся, Янку",— затявся Русин і миролюбиво кивнув Косняткові:
— Вип'ємо. Чого ж не випити з красним молодцем. І обидва витерли уста.
— Не думав я, правду кажучи, що книжники до питва охочі, — віддихавшись, мовив Коснятко.
— Даремно. Книжники, як відомо, докопуються до дна, — весело відповів Русин і посадив боярина на лаву.—А взагалі, що ти знаєш про нас... книжників?
— Мало знаю. Хіба одне: вам належить возвеличувати нашу буєсть.
— Про злочини ваші ми теж повинні писати, — додав Іван, маючи на думці Любанину смерть.
— Говориш так... ніби й мене причисляєш до голов-ників.
— Не впійманий — не злодій.
— Чому ж слід не женеш? — безпечно втягнувся в розмову Коснятко. Йому подобалося запросто розмовляти з Русином, просвічений ум якого хвалить сам князь. Задля ближчого знайомства з ним, власне, й набився випити пугар вина. Хай бачить княжич Ярослав, що Костянтин Сірославич теж не ликом шитий, не одні гульки йому в голові, лови та ристалища. З ученим мужем теж годен ціпи в'язати.
— Слід я догнав, бояричу. Ось він, — Іван дістав з череса шкіряну торбину й висипав на долоню дві сині намистини. Коснятко зиркнув на них байдуже. На вродливому лиці не мелькнуло ні спомину, ні навіть зацікавлення.
— Невже вони нічого не нагадують... якоїсь людини... якоїсь події? — вів обережно Іван свою ладью. Вів закрутами, остерігаючись сплеснути веслом, щоб передчасно не сполошити дичину. Не загадував наперед дичину вполювати... досить зблизька на неї поглянути.
— Бог ми свідок, що ні, — здвигнув плечима Коснятко.
— Намистини належали дівчині, котру я мав узяти за жону.
Іван таки сплеснув веслом. На чолі Коснятковому брижилися стурбовано зморшки: прагнув збагнути підводну течію Іванової мови.
— А хтось перебіг? — кинув навздогад. Вичікував, поки проясниться темне. Тривожно стукала у скронях кров. Неприємний холод повзав за плечима... холод од того, що Іван мовби роздягав його до голого тіла. Коснятко тверезів... про щось здогадувався... і безпричинно, здавалось би, злився на себе, що затіяв з Русином бесіду. Найліпше було б одв'язатися від нього, встати й піти, не треба ні про що згадувати.
Русин притримав боярина за полу каптана.
— Почекай, ти ж бо не дослухав: не перебіг хтось, а силоміць узяв її вінок. Вона втратила з розпуки розум і наклала на себе руки. Я бачив дим... полум'я, в якому дівчина згоріла.— І різко підвів голову.— Хіба не докотилася чутка про її смерть до тебе, га? — тамував Русин у собі тремтіння. Одного тепер боявся: не дай бог зірватися й закричати. Адже ладья його без перепон запливла в найгустіші хащі, боярин ціпенів у непевності, поки що він заціп, але кожної хвилини може схаменутися/ Тоді все пропаде. Косняткові вистачить розуму пояснити боярам, що, мовляв, перепив княжий хронограф, міцне на хрестинах вино.
— Земля різними чутками повниться, — ухилився від відповіді боярич.— Щось тебе не зрозумію: при чому тут я?
Аж тепер блискавка роздерла мозок, при її світлі побачив білоголову дівчину, що билася в його руках.
Русин стежив за виряченими очима боярича... виряченими, але тверезими, залитими страхом. Чув смердючий піт, що пахтів од нього, як від загнаного жеребця. Тепер Русин не сумнівався у Коснятковій вині, тепер міг встати й прилюдно тицьнути пальцем: "Цей, вельможні боярове, і ви, святі отці, попирає закони землі нашої. Суди його, княже".
Ех, жадання вельми звабливе й солодке, як медівник, що підвішений до хреста на куполі церкви Святого Спаса: бачить око — та зуб не дістане. Міг тільки радіти з власного судилища над Коснятком.
— А при тому, боярине, що намистини походять з Тисменицької пущі. їх підібрав холоп твій Онуфрій на тому місці... де... Пам'ятаєш?
— Пам'я...—ледь не видав Коснятка зрадливий язик. І тут же спам'ятавсь: — Був холоп Онуфрій — і нема.
Вмер, розумієш! — вигукнув зраділо, вхопившись за рятівну соломинку. — Вмер! — повторив і поволі видибував з каламутного ковбура на мілкий брід.— Мертві не свідчать... і твої намистини не посвідчать,— приходив до тями. — Ох, налякав ти мене задарма, — стер рукавом з чола піт. І раптом, відкинувши назад чубату голову, залився довгим сміхом. Сміх булькотів у горлі, як пожадливі ковтки вина, сміх трусив усім його тілом, сміх був внутрішній, утробний. Він видавлював на очах аж сльози, але на сусідів не переходив і нікого до веселощів не заохочував. Сміх належав тільки йому... йому він і потрібний, бо заспокоював і повертав у звичний світ, у знайому княжу гридницю поміж друзів і батькових приятелів. Книжник Іван Русин — треба віддати смердові належне — вивів його, Коснятка, на слизьке, над прірву, й він, глипнувши вниз, жахнувся її чорноти... жахнувся, бо Русин здер з нього боярську одіж, відібрав меч, приспав родову пиху, розвіяв могуть старого родового кореня. Коснятко, голий і принижений, як жебрак, тремтів над прірвою під ваготою скоєного гріха. А гріх той не вартий горіхової шкаралущі: не перша у нього Любана й не остання. Розуміється, що коли б Русин вигулькнув перед князем та боярами з своїми звинуваченнями, якби до того виставив видока, то присудив би князь або єпископ виру. Адже вільною була Любана. Гривен, щоправда, не шкода, батькові вони, а честі б урвали добрий шмат.