— А ти... ніби тобі відомо, чиїх це рук справа? — Іван з розмаху всадив заступ у землю, аж тріснуло держално. Й тріснула, урвалася вуздечка внутрішня, невидима, ви-плекана вихованням у ромейському Вавілоні; вуздечку він завжди наструнював при розмові з людьми непевними. Тепер же без остроги линув навстріч Янові. Був відкритий і довірливий.
— Відомо,— кивнув співець. — Я такий... схочу — з-під землі вивідаю,— признався без лукавства. Й дивно, признання це немовби обох зблизило, зблизило бодай на мить, і в цю мить перестали існувати умовності, взаємне недовір'я. Стояли собі над ямою двоє молодиків і тільки: — Ось гляди, — і Ян розтулив долоню.
На долоні синіли дві краплини намиста... того намиста, яке купив Русин Любані в останній їхній день у Тисмениці.
— Дай...
Намистини обпекли холодом руку; намистини — дві замерзлі Любанині сльози.
— Хто? — зрадливо тремтіли в Івана губи. А в очах знову спалахнув вогонь Боянової хижі. За цим вогнем і за димом удушливим Русин не був спроможний уздріти, що Ян отямився і знову став гравцем у задуманому ним дійстві. Старався бути безстороннім. Його діло розпочати гру, крутнути колесо, а далі буде видно...
— Боярич Коснятко Сірославич,— пустив Ян колесо з гори.
— А-а,— лише вимовив Іван. Давні підозріння підтвердилися. Тепер має доказ Косняткової вини... а винного хай покарає закон. — Звідки це в тебе? — глянув допитливо в Янове обличчя. Княжий співець не встиг змити з лиця злорадності. "Чому він тішиться?" — опалило Русина. І він підібрав покинуту вуздечку, хоч і нелегко було піднімати. Тримав-бо на долоні Любанині сльози.
— Через свою людину в холопа Косняткового роздобув. Той підняв намистини на місці, коли Коснятко Лю-бану...— цідив жорстоко боярин. Жорстокість не вразила Івана, був внутрішньо готовий до неї.
— Витратився ти, мабуть, на ці намистини? Я заплачу.
Ян обурився:
— За кого мене маєш? Я по-дружньому... Намистини Любанині посвідчать проти татя. Лише на носі закарбуй: холопа бояричевого нема серед живих. Мого імені на суді теж не згадуй. Сам розумієш: не хочу сваритися з великими боярами.
II
Ольга...
Коли батько вперше назвав ім'я цієї княжни, то, правду кажучи, Ярослав зачув у ньому лагідну струну, ніжну мелодію, звабливу округлість: Оль-га. Через це не дуже й перечив батькові, коли той повів розмову про весілля. Та й пощо дурно перечити, адже заведено на Русі: князь-батько вибирає синові водимицю. До того ж Ярослав був зеленим отроком, кров у ньому шумувала при одній згадці про жіночі пестощі. Шкода, звичайно, що сам не зустрічався віч-на-віч з тією Ольгою... а принизливо, коли тобі, як робу, дають жону. Міг би сам вибрати. Є серед галицьких бояришень білі лебідки.
Та хай буде Ольга-княжна, доня великого князя київського Юрія. Воля батькова — закон.
Вона приїхала в Галич з величезним обозом. Міцні, ковані залізом вози вгиналися під скринями та клунками, на яких похитувалися втомлені дорогою дівчата та молодиці. За возами вигинали шиї осідлані коштовними сідлами арабські скакуни — дар князя Юрія молодому.
Багато, пишно вивінував свою доню, що засиділась у дівах, князь Юрій.
Ярослава віно не цікавило. Стояв з батьком на воротях Дитинця і нетерпляче очікував, поки передній віз, на якому половецьким способом вивершена біла вежиця, зупиниться, полотняні фіранки розсунуться, і він подасть руку судженій.
Яка вона? Красна собою? Статна? Добра душею?
Княжна ступила на землю. Була ростом висока, струнка. На круглому лиці поблимували приязно гю-степо-вому скошені очі. Гарна.
Подав їй руку і повів до батька.
Вів і думав: "Гарна, а чому не схвилювала мене її степова краса? Чому з першої хвилини чужа вона для мене? Бо інакшу любу собі вимріяв?"
Це в полуднє діялося, а ввечері, осідлавши коня, Ярослав гайнув пріч з Галича, від Ольги, від весілля. Сховався у Перемишлі.
Вуй Ратибор прискакав навздогін і передав слово в слово веління Володимиркове:
— Нерозумно чиниш, сину. Мене осоромив і честь князя Юрія надщербив. Вернися. Думай про добро землі Галицької, про її союзника, якого матимеш в особі князя Юрія та його синів. А дівка... як дівка.
Від себе одноокий Ратибор сокрушно додав:
— Скорися, Ярославе. Князі собі не належать. "Скорися, бо так задумано батьком моїм. Скорися, бо
так вимагають бояри. Скорися для добра землі Галицької. Скорися для власного добра. О, Перуне! Невже в покорі сутність життя? А може, сутність його у во-рохобі, га? Хто скаже? Може, повсякчасно треба поставати проти обставин і проти самого себе? І для цього написати на щиті: "Життя — це вічний бунт, ворохоба". Будеш дотримуватися цієї заповіді — залишишся самим собою. Залишуся... та чи втримаю на голові шапку княжу? А що, коли всі, маючи перед очима мій приклад, забагнуть бути самими собою? Легко посіяти ворохобне зерно, тяжко ворохобне жито жати. Отже, смиритися? Бо хто смиренний — той спасенний. Отже, життя — це ланцюг терпінь?"
Думки пливли, мов води у вижолобленому річищі, вода в річищі навесні лупає і підмиває береги, у повідь вона розливається на десятки поприш, і нема сили, яка протистояла б їй.
"Чи дочекаюся я своєї повіді? Чи навчуся лупати береги?"
Князь Володимирко бучні хрестини онукові справляв, котрого на дідову честь нарекли Володимиром... Вино текло рікою.
Бояри не скупилися на дари й на віншування. Сам Володимирко на радощах цілував у чоло невістку Ольгу Юріївну й підливав їй меду в золотий пугар.
Спостережливі, пильні очі в хронографа Русина, якого теж запросили на учту й посадили поміж попами та ігуменами галицьких монастирів. Дарма виночерпії дбали, щоб пугар його був повний, Русин пив мало й через те гостроти зору не втрачав. Втім, не треба було особливої гостроти, щоб добачити роблену веселість
Ярославову. Кожного разу, коли повертався до Ольги, приклеював до губ посмішку; губи сміялися, а обличчя темніло зажурою.
Не радувався він синові, Ольга — йому чужа.
Подумки Русин ганьбив за це Ярослава і... співчував. Співчуття потребувала також Ольга: не люб їй Ярослав. Гірка їх доля. Суджено їм в одному ярмі життєву ниву пройти, дітей плодити, рядитися про людське око в личини щасливої родини, а в личинах тих насправді ні ниточки ясної, ні рубчика теплого. І ні для кого з гостей Володимиркових не є це тайною...