"Відомо, — подумки відповідав Іван, каменіючи на хвіртці.— І я з великою охотою відмовився б від княжого дару, бо не потрібний він мені, надто просторий цей дім, мені б вистачило однієї хоромини. Та є у мене ще хтось, його назвав другом, про нього я піклуюся. Добромир це Соколян. З ним роба-іберійка. А це вже ціла родина",— і попростував зарослою стежкою до дверей.
Помогли загосподарювати терем люди з братчини ко-вачів, у якій колись числився Добромир. Прийшли також дереводіли. Працювали з доброї ласки, без плати: Галич наслухався про доброчинство Иванове та про муки Доб-ромирові в Тисмениці. Через седмицю терем ожив, над дахом закучерявився дим. А щоб тінь вішальника не надокучала новим мешканцям, привели попа, й той заново освятив хороми нижні і верхні, підкліті, пороги й ціле дворище.
...Сьогодні Іван Русин задумав посадити на дворищі сад. Спозаранку, озброївшись заступом, заходився копати ями. Робота спорилася, дарма що з незвички боліла спина й мліли руки.
Осінь лише починалася. День виногодився ясний і високий, як дзвіниця. Сонце припікало по-літньому й скоро біла Иванова сорочка потемніла від поту. Земля пахла густо, хмільно... земляний дух нуртував кров, породжував у мозку вервечку спогадів, які він ніяк не міг просвітлити, пригадати ясно. Мусили б це бути спогади, пов'язані з розораною пахучою землею... мусили 6, але дотепер він не ходив по свіжій борозні, так трапилось, що не ходив ані в далекому Константинополі, ні тут, удома, адже в городі народився і в городі зростав. То чого ж пусто-марно напливають туманні марева, нібито він десь-колись уже переживав щастя од того, що вдихає первісний запах землі. А може, не він це переживав, може, обізвався в ньому голос предків-ратаїв з-під Перемишля та Суздаля? "Якщо так, то це знак добрий,—думав Русин. — Означає він: зв'язок мій з отчою землею і з предками не висуканий з тверезих лише розмислів ума й розуміння синівського обов'язку. Зв'язок мій первинний".
За думками забув про заступ. Коли скрипнула хвіртка — гадав, 140 повернувся Добромир з деревцями від садівника. Одначе прямував до нього Ян. Княжий співець згорда дер носа, а прутиком, граючись, бив по халявах зелених чобіт. Красень. Іван не знав, як повинен зустрічати Яна, бо в гості його не сподівався. Тільки випрямився і відкинув з чола пасмо волосся, мовби готувався відбити небезпеку з відкритим забралом. Неймовірно, але при здибанні з Яном завжди інстинктивно відчував затаєне лихо, іцо підкрадалося; лихо а чи стіну, яка постала між ними ще в Тисменицькому пралісі під час княжих ловів. І хоч зчаста бачилися обидва на Володимирковому дворі, жоден не квапився стіну руйнувати. Русин не прощав запроданства музи навіть Продромові, а син Чагрів продав князеві не тільки хист свій і гусла, на його сумлінні сотні смертей, які він посіяв у Галичі.
Галич про це пам'ятає... Галич пам'ятає, а Ян сьогодні, ніби забувши про стіну, замість привітання підморгнув по-свояцькому і, сміючись, жартував:
— Скарби, виджу, шукаєш?
— А таки-так,— відповів поважно Іван. Нахилився, підняв грудку землі, підкинув її на долоні. — Мабуть, легша від золота, але дорожча в сто крат. Якщо взагалі є їй ціна.
— Я про скарби Лютові, брата мого.
— Гадаєш, вони по ньому зосталися?
— Багатий був Лют...
— Чув я. Та до мене тут шукали. В підклітях долівка була перекопана, мов вепри там жирували. Половиці в хоромах зірвали.
— Знайшли щось? — Ян пошкодував, що не проник сюди першим... міг би йому дістатися Лютів добиток. Кілька ночей після того, коли князь Володимирко погасив кров'ю галицьку ворохобу, не спав, роздумуючи: йти чи не йти. Страх перед вішальником переміг захланність.
— Твоя правда, — охоче погодився Ян. Не показував виду, що не до вподоби йому осуд Люта,— Чом не питаєш, з чим я до тебе?
Іван стиснув плечима. Справді, яка потреба нагальна пригнала сюди княжого співця? Володимирко кличе? Печатник Остафій? Для цього послали б бирича. Чи, мо миритися задумав Ян?
— Скажеш, — обізвався стиха.
— Скажу, аякже, — підтакнув співець. — Миру шукаю, Іване. Не розумію, чому бокуємо обидва, як кровні вороги. Що не поділили ми між собою? Золото? Славу? Хіба не однаково заробляємо свій хліб, служачи князеві? — питав і водночас стверджував.
"Він з шкури лізе, щоб довести: між ним і мною нема різниці,— кипіло в Івана. — Однаковість ця зовнішня у тому, що служимо князеві. Мета ж наша різна".
Ян, певно, помітив внутрішнє Іванове боріння, бо промовив:
— Лежить у тебе на серці наша сварка в Бояновій займанці. Завинив тоді я — пробач.— Він, ламаючи пиху, добивався-таки зближення. Видів-бо щоденно: все більше сили й ваги здобуває при дворі Володимирковому тихий зовні й скромний Іван Русин. Особливо прихильний до нього княжич Ярослав... княжич на батьків стіл колись сяде.
— Сварка — це ще не ворожнеча, боярине, — уникнув Русин прямої відповіді.
— Маєш слушність, — знову повеселів Ян. Гостроносе обличчя княжого співця мінялося щохвилини, мовби він приміряв машкари скоморохів. Ось воно знову посмутніло.— Ще не забув своєї лади?
Іван здригнувся. Не любив, коли хтось торкався його рани.
— Не треба про це, — попросив стримано.
— Треба! — Машкара Я нова прибрала суворої затятості.— Хтось нишком безкарно сміється з твого нещастя, а ти: "Не треба". Я б на твоєму місці...
"Невже й у цих ніби щирих, непідроблених словах княжого співця затаєна підступність? Несподівано й уперто набивається у приятелі, і на правах приятеля лізе в душу з порадами. Хочу вірити, що чинить це з добрих побуджень, і в цю хвилину, може, Ян є тим Яном, яким був до того, поки не зазнав ласки княжої за облудний спів. Однак не варто йому довірятися".
— Хай того, що сміється, бог покарає, — зітхнув Русин.— А тебе прошу: не ятри рану. — Взяв заступ і почав обтісувати краї недокопаної ями.
Ян відступився на крок. Образився. Йому таки по-справжньому, просто по-людському жаль Русина... Русина і тієї Любани. Ожила в ньому чиста жалість молодого мужа, який сам жадав кохання. На якусь мить з його голови вивітрилося, що не задля жалощів якихось приблудив на це дворище.
— Невже тобі справді байдуже, хто збезчестив Лю-бану? — вигукнув по-юначому безпосередньо.