— Це інша справа. Я в камені довго шукав кусня хліба — і більше нічого. Сказали те — зроблю, звеліли це — сповню. Не боліла мене робота кам'яна й не запалювала. Добромир же в камінь вкладає душу. У цьому різниця між моєю молодістю і його. Зрештою, іди сам подивися. Гадаю, оцінити зумієш.— І знову схилився над своїм різьбленням.
Як же не похвалиш хитреця цього, котрий без трактатів велемудрих накреслив рубіж, що прокладений між мистецтвом і ремісництвом.
Добромир, не ждавши Іванових відвідин, зніяковів. Похапцем змів пил з кам'яної брили й просив сідати.
— Не зважай, — відмахнувся Русин.— По дорозі я...
Забаглося поглянути, що робиш. Ти вдома не розповідав, що в унотах більше не ходиш.
— О, вже похвалився наш старий? У нього добре серце, бачить моє старання. Якось він сказав: "Гріх тебе тримати в підручних, сам твори. Заробок більший". Але навіть він, майстро зело досвідчений, у душі почувається унотом. Всі ми, якщо по правді сказати, вічні уноти, вічні новоуки, бо камінь на камінь не схожий. Кожна чиста плита, яка лягає на твій стіл, — обліг, який всякий раз мусиш орати по-новому. Ти ж бо сам учив мене простої науки: чим далі в ліс — тим більше дерев.
До мови Добромирової прислухався унот, який поруч тесав камінь. На користь йому почуте, прийде й до нього час, як оце до Добромира, показувати, виставляти на людський суд засіяне своє поле. Наступить і його черга хвилюватися: а що ж побачать і візьмуть з його поля сторонні люди? Дорідне колосся? Кукіль?
Добромирове поле невеличке — довжиною шість і шириною дві п'яді. Білий кам'яний брус лежав перед ним на грубому, збитому з обаполів, столі. Майстро, мабуть, щойно працював над ним, бо не встиг прибрати мису з мокрим піском, долота й клепачі.
— Дивися.
Іванове око спершу розгубилося перед кам'яним мереживом, потому вловило ритм ліній рельєфу... вловилс й замилувалося, і побігло по рівчаках, досконало відшліфованих після долота мокрим зернистим піском. Лінії були ключами-дорогами, що вели до цілого... вели до Добромирового поля, яке раптом поширшало і стало глибшим. На його просторі здибилися у затятому герці дві дивні істоти: в істот собачі голови, довгі гострі крила й зміїні туловища. їх лапи, озброєні пазурами, товкли, ламали, чавили виноградні кетяги, і глибина поля, здавалося, постогнувала від напруги й рику. Увесь рельєф двигтів жаром боротьби, дикої сили й зненависті. Іван зажмурив очі, але й при стулених віях, у собі, видів собакоптахів, вони вповзли до нього й нуртували думку. І за це повинен би похвалити Добромира. Та, замість похвали, відступаючи крок назад, спитав:
— Навіщо ти так... страшно? Що хочеш цим сказати?
— Я так задумав, мій добродію, — відповів майстро.— Камінь цей вмурують над дверима до хором єпископських. Я ж інші бачу двері... двері до людських душ.
Завжди товчеться біля них зло, котре прагне скочити всередину, полонити нас і потолочити наш виноград. Шкода, але іноді це йому вдається, — посмутнів Добромир.
— Якщо під виноградними гронами розумієш добро, то пригадай: виноградна лоза з черенка виростає.
— Так, але хто лічив, скільки черенків усохло? Сади виросли б з них неосяжні.
— Коли б кожний, хто переступатиме поріг нового дому, вмів прочитати з твого каменя біль за усохлими садами.
— Я плекаю надію. Інакше, навіщо гризти цей камінь? — блиснули заповзято очі Добромирові. У них горіло натхнення і віра у велике призначення мистецтва. Він не помітив, що віру цю святу запозичив з вечорових Іванових бесід: Русин його підспудні потоки-пориви направляв ненав'язливою рукою в єдине жолобище. Тепер вона, віра в силу мистецтва, стала власною, Добромировою, в ній він бачив смисл своєї праці.— Інакше,— продовжував Соколян, — навіщо б я воскрешав з пам'яті, оживляв, давав зриму плоть тварям, званим смоками, про які повідала мені в казках баба Предслава? Я з дитинства уявляв зло в образі смока.
— Зло многолике, мій приятелю, — обережно поправив його Русин. — Одначе це добре, що уявляєш його по-своєму. Кожний хитрець повинен по-своєму бачити речі, навіть ті, які промигтіли перед тисячами очей... і повинен неповторно повідати про них, показувати їх людям. Так учив і наставляв учитель мій Продром.
Увечері Русин писав у своєму "Хронографі": "...Серед багатьох хитреців галицьких, чиї імена я вже згадував, хочу кіновар'ю написати ім'я Добромира Соко-ляна. Ім'я це поки що невідоме в Галичі, Соколяна не запрошують наперебій бояри і багаті містечани, щоб різьбою прикрашав нові палати. Та свідчу тут і пророкую: великого мужа матиме Русь на цьому поприщі. Великість його природна, бо природні корені живлять цей молодий ще хист. Він сказав мені сьогодні: "Я узяв цих смоків, яких бачиш на моєму кам'яному різьбленні і котрі означають зло, з казок моєї баби Предслави".
Хто замолоду черпає з криниці народної, у того ніколи не висохне душа від спраги".
IV
Такого не прощають...
Князь Володимирко був певний, що король угорський Гейза та великий князь київський Ізяслав не простять йому побиття десятитисячної угорської раті під волинським городком Сапогинею. Полк той вів з Угорщини на поміч Ізяславу його син і зять Гейзи — Мстислав: угри поспішали допомогти Києву в його брані з Юрієм Долгоруким. На річці Рут Юрій був переможений без помочі угрів, і ця вість, очевидно, вельми втішила Мстислава та угорських банів. На радощах вони сіли пиру-вати. Князь Володимирко, який стояв на той час у Божську, опечалений невдачею свого тестя Юрія, швидким і скритним переходом досяг Сапогині, вночі напав на захмелілий угорський стан і...
І тільки Мстислав Ізяславич з малою дружиною врятувався від погибелі, доскакавши до Луцька.
І ось вістуни доносять, що на галицьке небо сунуть чорні хмари: король Гейза перейшов Дуклянські ворота і тримає путь на Перемишль. Ізяслав з київським полком, усіма чорними клобуками, полками волинських князів — своїх родичів, прямує старою дорогою з Володимира на Крилів, Тарногород, теж маючи на оці Перемишль.
"Ну що ж, воріженьки, — думав Володимирко, — ласкаво просимо. І на цей раз, якщо господь поможе, поб'ю вас. У полках моїх сімдесят тисяч воїв".