— Хіба й тобі о славу розходиться? — захоплений пристрастю Русиновою, княжич шанобливо дивився на нього.— І через це ти тут?
— Я в Галич прийшов для того, щоб оповісти про смерть Любанину й безчинства тисменицькі. Це мій обов'язок.
Переконав-таки Русин княжого сина.
А Ярослав утішений: вволив його волю батько-князь. Правда, не обійшлося без помочі отця Остафія — давнього недруга тисменицького посадника.
— Якщо підтвердиться мовлене про лиходійство Данилове,— сказав він мовби між іншим,— то без числа кун припливе до спорожнілої твоєї скотниці, княже. Доручи це Ярославові.
Тобі ж хосен двоякий. Про перший уже знаєш, а другий: прославишся оборонцем простолюддя. Після галицької ворохоби тобі це не завадить.
Кількох слів печатникових вистачило, щоб досвітком молодша дружина на чолі з Ярославом осідлала коней і рушила на Тисменицю.
На цей раз не дзвонили у Тисмениці дзвони.
Ярославів наїзд застав Данила Калитича зненацька. Ще до полуденка було далеко, коли прибіг від тіуна челядин і передав:
— Син князя нашого Володимира хоче з тобою говорити.
— Звідки він тут? — Тісна стала хоромина, забракло повітря Калитичу.
— Щойно приїхав.
— Сам?
— З дружиною. При ньому писець Русин, який позавчора зник із города.
"Русин? Ой не подобається мені цей нагальний приїзд. Невже лисиця галицька занюхала смажене? А ще той Русин... Що він може знати про мій промисел? Може — не може, а ліпше, щоб гнив у ямі... про це колись я думав і не додумав. О господи, клопоти... А мо даремні мої тривоги? Однак треба йти... з дарами треба йти, Перун би вцілив у княжича! Ярослав до книг замилування має, візьму, мабуть, євангеліє, воно, правда, для єпископа Козьми призначалося, та почекає владика..."
Загорнув євангеліє у плат бобряний, кликнув трьох гриднів з собою.
Ярослав чекав у саду тіуна. Сад густий, зарослий; під крислатими яблунями віяло приємним холодком. Поруч за простим, із обаполів збитим, столом сидів Русин. Його відразу й не впізнаєш: каптан на ньому новий, з плеча Ярославового. Тіун Боринич, наляканий і підлесливий, наливав у пугарі пива. Данило крадькома моргнув Бори-ничу, мовляв, що за свіжа напасть? Той здвигнув плечима.
— Смальцем заплив ти, Калитичу, — дорікнув княжич, розглядаючи його розповнілу статуру.— Я у городі, а до посадника послів шлють, щоб з'явився перед очі. Сам повинен зустрічати.
— Винен я, світлий княжичу,— Данило гнувся в три погибелі.— Слабую трохи...— Оці слова мовив, мед у зморшках на обличчі розлив, аж текло по бороді, а з-під лоба сторожко попасав обох молодиків. Видалися вони простодушними й по молодості зеленими умом... а коли зеленими, то нема страху, не таких мудрагеликів обводив навколо пальця. Самого князя, бувало...
— То й видно, що хворощі в тебе,— глузував Ярослав.— Гридні попід руки водять,— кивав на трьох молодців, що стовбичили за Даниловими плечами.
— Узяв хлопців для безпеки.— Калитич подав гридням знак, щоб щезли.— Береженого бог береже... ніс я дещо коштовне для тебе. Подивися.— Розгорнув бобряний плат на столі. Золота обкладинка євангелія з карбованим густим плетивом винограду й срібними медальйонами, на яких лики євангелістів, блиснула сяйно проти сонця... блиснула й осліпила Ярослава. Аж дух забило від краси.— Дар це для тебе,— закінчив Данило, задоволений враженням, яке справило на княжича євангеліє.
Ярослав забув подякувати, любуючись тонкою роботою золотаря і каліграфа.
— Дар справді княжий, вартує дорого,— опам'ятався врешті, бо ж не задля євангелія примчався сюди з дружиною. Данило подумки хвалив себе: "Маю тепер високоу-родженого отрока в жмені, не посміє бути невдячним. Тіун Боринич з цього приводу сказав би: рука руку миє".
— Марниця, не варто й говорити,— солодив він повні губи.— Для тебе сорочки не пошкодував би.
— Ну, певно,— втрутився в розмову Русин.— Тобі сорочки не шкода, бо не сієш коноплю і не вибираєш, стебло не миєш, не прядеш і не тчеш.
— Жіноча це робота, — хотів Калитич відбутися жартом; жарт плавав зверху, на дні ятрився гнів. З великою охотою побалакав би з Русином по-своєму, аби знав пес місце. Та стримувався. Сидить-бо Русин з Ярославом.
— Щоб ти повів на те, посаднику, коли б я направду приїхав знімати з тебе сорочку,— здалека підступав Ярослав. Євангеліє, іцоб не мозолило очі, прикрив плах-тиною.
Сміявся Данило Калитич, підтримуючи обома руками розгойданий живіт.
— Дай боже, княжичу, жартувати.
А серце мліло: ой, відає щось княжий син.
— Чого ж жартувати. Маю на гадці іншу сорочку... жадав би голу душу твою уздріти. Сідай та розсупонься з одеж облудливих. Розмова буде довгою. І ти, тіуне, сідай.
— Якщо розмова довга, то, мабуть, не тут її провадити,— похопився Данило.— Прошу до мене в гостину.— О, добре було б опинитися в цю хвилину за воротами свого дворища: там розуміють кожний його погляд, знак. Картав себе: "Пощо прибіг, дурню, на зов Ярослава?"
— На полуденок встигнемо до тебе, Калитичу,— посіяв Ярослав надію. І відразу її потолочив. — Якщо, звичайно, оправдаєшся.
— Хіба це суд? — образився посадник. В голосі тремтіння. Груди вип'ятив згорда. — По якому праву? — цідив спроквола. З солодкої лесті не зосталося сліду. Волохаті руки зціпив у кулаки, бив би себе кулачищами по голові, аби мудрішою була... по-дурному втрапив у нехитрі тенета. Бодай узяв би з собою більше гриднів... ці три десь там за деревами напоготові... хоч тут силою не візьмеш. Хіба, може, вдати смертельно ображеного й піти? Не дати їм опам'ятатися.
Так і зробив.
— Ні кроку! — Ярослав згаряча вхопився за меч. Мусив зупинитися.
— Силі скоряюся, княжий сину,— промовив глухо у бороду.— Та гадаю, не гаразд чиниш... по-молодому, не похвалить за це батько. Міг би порозмовляти зі мною в чотири ока, а не уривати честі прилюдно.
— Правда прилюдність любить, посаднику.
— Тоді, якщо це суд, клич мужів градських.
— Буде суд...
— Не забувай — єсьм посадник княжий на Тисмениці.
— О честі княжого мужа якраз розходиться. Бесіда їх нагадувала двобій мечників, котрі пробували
взаємно міцність щитів.
— Хіба не був я вірним слугою твого батька? — боронився Данило Калитич. — Уся Тисмениця посвідчить: чистий я перед богом, князем і людьми.