— Князь передав: жди. Знадобишся — покличуть.
— Коли?
Гридень стиснув плечима.
Іван тільки тепер відчув утому й голод. З учорашнього дня не мав у роті ні рісочки... з учорашнього дня він у дорозі; власне, бездоріжжям, лісами та яругами, обходячи весі й прислухаючись до кожного шереху, торував Русин шлях від Боянової займанки до стольного Галича. Дорога видалася такою безконечною, що полум'я Боянової хижі встигло віддалитися і мовби пригаснути.
Сів у тіні крислатої липи, прихилився до її теплого стовбура й склепив повіки. Вчора вранці не повірив би, коли б йому сказали, що коли втрапить до Галича, то не кинеться оглядати стольний город, а сяде каменем під деревом і ждатиме.
Мав досить часу на обдумування слів, призначених для князя галицького. "Та що, власне, скажу йому? Про безчестя і смерть Лірбанину? Що князеві до неї, у його землі любан без числа. Родичам близьким належить гонити слід — так велить закон, а вже опісля, упіймавши голов-ника, провадити його на княжий суд. Мені, отже, належить, слід той гонити. Любана — лада моя. Гонити, але як... без приятелів, без покровителів і без резани в калитці? Ворогів тільки придбаєш. То, може, промовчати? Мовчати також про лиходійства Данила Калитича... про муку Добромира Соколяна... про вільних, яких підступно обертають у робів? Кому ж тут гонити слід? Князеві, мабуть? Повинен би знати володар Галича слова поета, мовлені ним на площі в Афінах: "Якщо влада в твоїй руці, то не правуй через лукавих людей: в чому 6 вони не согрішили, а вина впаде на тебе, ти ж бо поставлений на чоло".
Солона-поета це мисль...
Біда, що афіняни теж не завжди прислухалися до Солона, а князеві галицькому мудрість тисячолітня, мабуть, теж зайва. Не побажає він пальцем кивнути супроти слуги свого можного, а коли й кивне, то хіба Данило не відкупиться? Скарбу у нього без ліку.
Отже, лишилося мені одне: встати й піти, дочасно зникнути. Піду на свою Суздалыцину. Русь-бо велика... обмину кривду. Тут обмину й там. Русь справді велика, та чи після цього буду я самим собою у власних думках?"
Дрімав...
І ледь-ледь не проспав добру нагоду — княжича Ярослава, іцо вертався з воєводою Ратибором із поля. Княжич був у кольчузі, в позолоченому шоломі... шолом підказав Русинові, кого бог йому посилає. Без довгого вагання кинувся поперед коней і вхопився за стремено.
— Стань і вислухай,— благав.
Княжич, стомлений ратною наукою воєводи, нахмурився, збираючись кликнути гриднів з супроводу, щоб прибрали з дороги смерда.
— Чого жадаєш?
— Справедливості.
Княжич зиркнув на воєводу: цим нагадав старому про їх давню зимову бесіду.
— Всі зелені прагнуть справедливості. їм здається, що на справедливості світ тримається,— відкрито глузував воєвода.
— Я не вершу правосуддя,— на противагу воєводі лагідно промовив Ярослав. Йому чимсь подобався оцей отрок, що так сміливо вхопив за стремено.— Є князь на те, батько мій.
— Вітець твій тримає мене під воротами від полудня... то бодай ти вислухай. "Місто державне оце не загине ніколи за Зевса вироком чи через гнів вічноблаженних богів,— спала йому доречно на думку, а може, наперед підготовлена Солонова елегія. Русин, щоправда, не відразу знаходив відповідні для перекладу слова, тому перейшов на мову грецьку.— Адже прихильна заступниця наша Паллада Афіна, грізного батька донька, руки простерла над ним. Нищити прагнуть, проте, городяни самі величезне місто, з безумства свого й грошей віддавшись жазі..."
Ярослав рвучко відкинувся в сідлі назад, лице просіяло: не кожного дня здибаєш на Золотому Току отрока, котрий примовляє до тебе устами грецьких поетів. А з вигляду отрок — волоцюга, хіба до поезії йому.
— Ти гречин єси? — поцікавився Ярослав, хоч тепер це не мало значення. Він уже знав, що мусить з отроком поговорити... поговорити, може, й про поезію, яку любив.
— Русин єсьм...
...А все ж того дня княжич про поезію більше не згадував, дарма що в світлиці його, де сиділи обидва, книг грецьких і латинянських було немало; Іван оповідав про митарства свої, з Цареграда починаючи і вогнем Боя-нової хижки закінчуючи. Знав, що княжич його зрозуміє, мав у його особі слухача уважного й просвіченого.
І не помилився.
— Якої помочі сподіваєшся від батька мого — князя?
— Покарати зло...
— Кого карати? — перебив Ярослав.— Які в тебе підстави підозрівати, що зганьбив Любану якраз син боярський Сірославич? Сумніваюся, щоб ти міг це довести.
— Це обов'язок мій. Справа честі.
— Честі тобі не додасться, а Любана не воскресне, якщо навіть Сірославич визнає себе винним. Поголовщину він заплатить єпископу... а ти ворога заполучиш на все життя. Та й ще хто поручиться за твоє життя? Вельми лукаві бояри галицькі, й кріпость у них велика.
— Повинен би князь боронити правду.
— Правда на боці можних,— повторив княжич мовлене колись воєводою Ратибором.
— І це говориш ти, один з тих, яким належить закони пильнувати?
— Пастиря без бука паршива вівця не боїться. Тим паче до тура голіруч не підступай.— Ярослав нехотячи видав потаємні батькові розмисли.— У бояр великих густіше мечів, ніж у мого батька... і до пори до часу зважати на це треба. — Ярослав розмовляв з Русином вільно, навіть надто вільно. Радів, що випадок звів його з рівним співбесідником. Завдячував це книгам... книги стали мостом, що сполучив два протилежні береги. Хай міст цей поки що хиткий, бо велика різниця між княжим сином і просвіченим смердом... міст треба кріпити... гуртувати навколо себе мужів учених, ширити учення книжне повсюдно... книги напувають людей розумом, лагідністю і поміркованістю, тоді ніхто не попиратиме закони. Не меч буде стояти на сторожі справедливості, а сумління.
— Поки примножиться у твого вітця мечів — кістки Соколянові побіліють у Калитичевій ямі.
Княжич розвів руками.
— Що я можу? — Він повертався з омріяного свого справедливого княження у майбутньому в грішну сьогочасність.— Будь на це воля моя — я б завтра наїхав на Калитича. Та поки що я тільки княжий син.
— Учися бути князем,— кував Іван крицю, поки гаряча.— Наука ця, мабуть, як усяка наука, важка, та рано чи пізно її треба починати. Тож чому не започаткувати її з діла доброго й святого? Гадаєш, один Соколян у тенетах Данилових? Десятки їх... Десяткові вільних повернена воля — це часом більше важить, ніж побідна рать. Про це теж думай. Люд руський уміє шанувати й возвеличувати тих, хто боронить справедливіть.