Собаче завивання, моторошне й далеке, вилунювалося мовби з-під землі, а вилунившись — залило собою весь праліс; виття клубилося у кожному дуплі, трепетало в осикових кронах і чорними краплинами спадало з дубового листя.
Іван зупинився. Страх здавив горло.
— То Убийвовк,— сказав чомусь пошепки Боян. І вони побігли на Убийвовкове виття.
Та хіба можна смерть наздігнати?
Іван сидів на бервені посеред займанки, думки, як вороння, кружляли-билися в його голові. Дорікав Любані, як живій, що саморучно замахнулася ножем на власне життя, дорікав і розумів, що зробила це в приступі божевілля. Вони з батьком Бояном спізнилися. Коли б були поруч, то цього, може, не сталося б. Ех, якби та коли б. Якби вона не приходила до Тисмениці... якби він провів її додому... якби її стежка обминула лихих людей, які чатували на її цноту. Хто ті люди... хто був той тать, що потолочив її вінок? Чи він, Іван, дізнається про це колись? Та й чи це головне — дізнатися? Любані нічим уже не поможеш, як не загоїш і свою рану. Тільки тепер зрозумів, як любив лісову дівчину.
Русин за думками не бачив, як старий Боян носив до хижі сухий хмиз, дрова і пласти сіна. Опам'ятався аж тоді, коли Зелейник підступив до нього. Був у білій сорочці, підперезаний ремінним чересом. Світився незбагненною урочистістю.
— Скінчилося,— сказав.— Дійшли ми з Любаною до рубежа. Наш час настав. Іди... попрощайся з нею.
— Що? — не втямив Іван.— Будемо її ховати?
— Іди, іди.— Боян завів його до хижі, що була до половини закладена дровами. Любана лежала на ребристому дров'яному ложі, застеленому сіном. І теж — у чистій сорочці. Ліворуч витягнувся нерухомо Убийвовк, задушений або ж заколений. Праворуч — іще одна лежанка. Боянова? Що взагалі надумав робити старий Боян Зелейник? Спалити тіло Любанине?
— Так,— підтвердив Боян.— Вона, Іванку-сонечку
народилася у старій вірі, в старій вірі жила й умерла. За старим поконом наші тіла стануть попелом.
— Хіба і ви? — шелеснув губами Іван.
_ І я. Нема но' мені на землі робити. Нажився. Буду на Даждьбогових левадах полювати з Вовкодавом. Любана нам їсти варитиме. І тебе буде виглядати. А поки що — прощайся.
Русин припав губами до Любаниного чола. І рвучко підвівся. "Якби знаття... якби був глибоко переконаний, що грішний цей світ — лише переддвері до раювання вічного, то, може, я теж ліг би побіч Любани. Будеш і мені, Любано, їсти варити, сорочки прати, і будеш мені сина колисати: люлі-люлі.
А хіба в царстві тіней є колиски? А сонце є? А дощ? А ярмарки? А щиросердні Степанці, котрі, нехтуючи власною небезпекою, шукають заступників, які повинні розкопати Данилкові ями".
Дивно, що він і тут пам'ятав про Данилкові ями.
Данилкові ями і Любанина смерть — гудзи на одній вервечці.
Мимоволі покосився на відчинені двері: за дверима ясніє гожий день, в тому дні живуть дерева й звірі, птахи й люди, Степанці й Данилки, добро й зло. Ні, він ще землю не оздобив добром, не лишив на ній сліду, воюючи зі злом.
"Ніби не однаково: є мій слід на землі чи нема?"
— Ну, годі,— Боян обняв Івана.— Нам час.
— Спам'ятайся, батьку! — щербив Русин задумане Бояном.— Тобі ще жити та жити.
— Ні,кличуть ня боги,— випроваджував він Русина з хижі. — Вірю: добре серце маєш. А ще передбачаю: будеш шукати серед людей того, що занапастив Любану. Міркую, що боярича Сірославича це татьба... колись він пробував її напастити, коли був тут князь Володимирко. Пам'ятаєш? Та не шукай помсти... нам з Любаною не помсти, нам згадки треба.
"Сірославич... Сірославич... Сірославич..." — мислено повторяв Іван ім'я, що раптом стало ненависне.
А Зелейник рішуче поліз на приготовану лежанку.
— Ну, чого стоїш! — крикнув уже звідти.— Люта смерть моя буде, не для тебе видовище. Двері лиши відчиненими, аби душі в диму не блукали.
В його долонях сипнуло іскрами кресало. І другий раз сипнуло...
І третій...
Полум'я вродилося біля Любаниного ізголів'я, полум'я якусь хвилину пнулося вгору, потім його пелюстки опали на сухе сіно й задиміли.
Іван стрілою вилетів з сіней.
Надвечір'ям, вихопившись на узлісся і уздрівши над річкою сельбище, Іван вирішив нарешті відпочити. Ліг у траву. Над ним у прозорій високості ліниво погойдували зеленими шапками дуби. Смереки дрімали, розморені денною спекою. Медово пахли незаймані трави. Бджоли й комарі напинали поміж бадилинками струни, бджолині струни — басовиті: дж-дж-дж! Комарині — тоненькі: тінь-ті-і-нь! І більше ніякого згуку. Праліс ревниво стереже добрі й злі свої таємниці, сюди, на узлісся, не докотився навіть сморід погарища. Бо що до того полеві житньому, хижкам убогих смердів, дворищеві боярському, яке стримить на пагорбі, що десь у пралісовій колисці вогонь спалив до тла Боянову хижу, а разом і її господарів. Адже в пущі щодня хтось умирає: умирають старі боги старої Русі, гинуть у пазурах хижаків зайці, сіроманці ріжуть сарн, дикі вепри розпорюють черева сіроманцям, сохнуть і падають дерева. Таке життя. На місце померлих приходять новонароджені. Спливе час, і там, де диміла Боянова хижка, розкущиться малина, на осон-ному подвір'ї повистрілюють з жолудів молоденькі дубчаки, лисиці попід недопаленими вуглами випорпають нори — прийде-бо речинець родити.
Над Іваном хиталося, щохвилі міняючи візерунки, щільне плетиво з галуззя і листя; було йому затишно лежати під візерунчастим куполом і слухати, як ниють утомлені ноги. Якоїсь миті скував його сумнів у правдоподібності пережитого: сьогоднішній день — це мов примарний сон.
Коли б сон... А то направду була смерть, і були виразні, як викувані, слова Бояна Зелейника про злочин боярича Сірославича.
І Русин пружно скочив на ноги.
III
Ох, Перуне...
Варта біля воріт княжого Дитинця замахувалася на нього, зсинцьованого галуззям, простоволосого, запоро-
шеного й почорнілого; варта гнала його геть, як прошака, не вислухавши ні слова, ні півслова. Тільки-но Іван пробував пояснити, що конечно повинен бачити князя Володимира, як котрийсь з гриднів тицяв під ніс волохатого кулака й велів забиратися звідси на всі чотири вітри.
Русин, врешті, здогадався показати Володимирків перстень, і гридень, не так заворожений княжим знаком, як зблиском золота, покривуляв ліниво до терема. Невдовзі вернувся.