Вогонь у ньому горів... дерев'яна птиця вогонь роз'ятрювала; не вдалася птиця досконалою, ремісник, може, осудив би сокола, що пір'ячко його не пригладжено, що обскубаний у неї хвіст. Добромир, видно, не дбав, щоб витвір його комусь припав до вподоби, він прагнув одного: дати соколу стремління до лету. Воно, стремління, таїлося у гострих і квапливих лініях крил і в напруженій шиї. В лініях цих — душа митцева. Добромирів порив. Але почекай, при чому тут митець. Повідав же Степанець, що Добромир у Галичі кував крицю, а в Данила — виминав шкіри. Виминав... ну й що з того? В гнилій ямі прокинулася в ньому з конечної потреби жага до творчості.
Коли вдосвіта Бусина розбудили й сказали, що якийсь дідок, вишкандибавши з лісу, очікує його на Галицьких воротах, то він спочатку не повірив. Боян? Хто ж інший? А коли так... мусило немаловажне щось статися, якщо Зелейник виповз з пралісу на людські очі. Щось важливе... щось тривожне... щось пов'язане з Любаною?
Русин, хлюпнувши в обличчя студенцевої води, вискочив з тіунового дворища, як з підпаленої хижі. Тисме-ницькі вулиці прокидалися від сну. На тихому ще торжку нипали бродячі собаки. У пройомі уже відчинених град-ських воріт виднів до пояса спеленаний мрякою ліс. На опущеному мосту вигрівався проти сонця, як кіт, закоцюблий за ніч гридень. У стайнях трубіла голодна худоба, в курниках піяли когути.
Іван на ходу ловив ці буденні вранішні звуки: баглося йому ті звуки, як розрізнені букви, піднести на долонях до очей, щоб роздивитися їх пильно, бо чимсь вони не подібні до вчорашніх і позавчорашніх, деренчить у них тривога, й пахнуть звуки погарищем.
"Не накликай лиха,— картав себе Іван,— воно в призначений час без тебе вдарить копитом об твій поріг. Хто це сказав? Хто? Я сам? І чому, власне, я сподіваюся лиха... чому це мусить бути Зелейник Боян, а не хтось інший?"
Ні, був таки батько Боян. Сидів Боян на греблі оборонного рову пониклий і відчужений. Довколишній світ — оці поля тисменицькі, що хвилювали зеленим житом, витоптана вівцями оболонь, розчинені навстіж ворота, крізь які, мов на іконі, виписувалася церква із золотим хрестом, закурені вбогі хижі рукомесних людей, для яких не знайшлося місця у тісному городі... увесь довколишній світ, посвіжілий за ніч і оманливо підзолочений ранковим сонцем, для Зелейника, мабуть, не існував, старий просто його не бачив, стуливши повіки. Чужий він був йому, ненависний; ворожість карбувалася зморшками на Бояновому чолі... ворожість причаїлася навіть в його скуйовдженій бороді.
— Батьку Бояне...
Старий лупнув очима. Ліпше б він далі хмурився і гнівався, ліпше б цідив погляд крізь вузькі щілинки повік, ліпше... бо, хлюпнувши на Йвана широким зором, одразу виповів йому все. В очах не було ані злості, ані байдужості, ані осуду, ані жадання помсти; очі були налиті сумом... сум скраплювався у сльози. А може, сльози, як жерела підземні, били у ньому й вирували, бо старий аж тремтів од їхньої підспудної сили.
— Щось з Любаною, батьку? — хрипло вичавив з себе Русин.
Старий не зронив слова. Мовчки покульгав навпростець через жита, й даремно тілько гридні біля воріт галайкали, щоб не толочив людський труд.
Услід за ним, як вервечкою спутаний, дибав Іван Русин. Жита купали його в студених росах... він ніс у собі драглисту студінь... страх і непевність обернулися в студінь. Посеред житів Іван не втерпів і спитав, що сталося.
А сталося з Любаною. Цілу добу вешталася десь у пралісі, додому вернулася змучена й закривавлена. І не при своєму розумі.
Боян розповідав неохоче — спішив чимдуж на займанку. Він, мабуть, не помічав дерев, повторно переживаючи ранок, коли Любана появилася на порозі хижі. Виглянула із-за одвірка несміливо, як зайча з борозни, ноги під нею гнулися, поділ сорочки розірваний навпіл, і голе тіло сороміцьке світилося, очі... її очі мовби хтось випив до дна, такі вони були порожні, а на обличчі, на губах блукала тиха й ласкава посмішка. Боян шарпнувся до неї з пенька, на якому дрімав біля вогнища, жасна догадка поцілила в тім'я.
Застогнав:
— Що з тобою, дитино?
— Нічо',— здвигнула плечима й засміялася безжурно. Від її сміху замерзала кров.— Бігала я до Йванка-сонеч-ка в Тисменицю. Іванко намисто мені купив. Глянь-но, яке красне, — і розтулила долоню, на ній блимнули краплинами роси кілька синіх намистин. — Вони, правда, розірвали намисто... розірвали й потолочили, але Йванко 'го позбирає. Йванко ня любить. Ти ж знаєш, батьку, що він мене любить? — допитувалася.
— Авжеж, знаю,— заспокоював доню Боян. А самому хотілося плакати — і боявся плачем доньку тривожити; хотів волати на весь праліс — боявся доньку криком сполошити; хотів проклясти рід людський до сьомого коліна — і не міг ворухнути занімілими губами; хотів поволати на поміч старих добрих богів — і не зважився їх турбувати.
— Хто ті люди були, що намисто розірвали... — врешті спитав.
— Темно у пралісі... троє їх напало. Один брав мій вінок. У нього такі кріпкі руки...
— Чи не боярич той, син Сірославичів, що тебе од нього Русин оборонив? Він?
— Він... не він... він... не він! — Дівчина раптом, розпростерши руки, як підбитий журавель крила, пішла колом по хижі. Співала:
Пливи, мій вінчику, плесом-дунаєм, До берега кам'яного не приставай, А приставай до берега зеленого, Де мій ладо стоїть...
Боян не чув дотепер цієї співанки, через хвилину Любана теж її забула і, присівши в кутку, почала обмацувати долівку. Як сліпа.
— Де мій вінок, батьку? Я мушу знайти свій вінок... як без вінка до свого лада вийду?
Боян напував її відварами зілля. Боян пригадував старі предківські заклинання. І все спливало в пісок. Минався сон, і дівчина знову нипала по кутках, шукаючи свого вінка. В старого серце краялося жалем.
І тоді він загадав привести на займанку Івана Русина.
— Твоя поява, Іванку,— говорив по дорозі,— повинна її розбудити. Це має бути, як грім. Будь громом, Іванку...
Ох, як зараз конче треба грому великого, потрясіння. Щоб чорна кров відхлинула від її голови.
Іван готов був стати громом, блискавкою, чорним щезником, білим ангелом — тільки б це помогло Любані.
А потім Боян і Русин почули собаче виття.