— Чистий? Стало відомо в Галичі: людей рукомес-них, чиїм трудом багатієш, до худоби у своїх шопах прирівняв,— наступав княжич.
— Рукомесні люди різні є у мене. З робами чиню на власний розсуд. Право на це моє.
— Закупів множиш...
— Це теж не гріх, — легко відбився Калитич.— По своїй волі йдуть. Нікого не силую.
— Непокірливих у ямах гноїш, на життя їхнє важиш.
— Трапляється, якщо послух забувають.
— Вольних у робів обертаєш. Оружники твої, яко таті, чигають на подорожніх. Чи й на розбій маєш право?
Посадник зблід.
— Очорнено мене,— простогнав і мимохіть оглянувся навколо. І про це Галичу відомо? Видав хтось. Скільки літ було шито-крито, а тут... Хто доніс? Русин? Тіун Бо-ринич? Зрештою, пізно тепер угадувати... тепер головне заперечувати, зволікати час. Якась нагода трапиться, щоб передати Половчану: "Замети сліди на дворищі, жодного не пощади, хто б став причиною для звинувачення. Хай потім шукають вітра в полі".— Слово даю, євангеліє цілую: очорнено.
Ось для чого знадобилося його євангеліє...
— А якщо видоків приведу перед очі,— відповів Ярослав,— і вони посвідчать? Що тоді?
— Нема такого видока.
— Є,— припечатав Іван Русин. — Ти сам привів.
— То покажи то,— посадник зготувався до найгіршого. А думка билася в голові, як спіймана птаха: "Кого привів... кого?"
— Сюди, Степанцю! — раптом гукнув Русин. "Степанець — тихоня... сирота безрідний зважився на
зраду?" — посадник хлепнув повітря, як викинута на берег риба.— Як тепер викрутитися? Втекти? Шугнути в кущі... далі — на своє дворище. Відсидітися там... якусь часину виграти".
Степанець, син Троянів, справді вигулькнув із-за дерев, вигулькнув, але не добіг до Ярослава. Впав, скрикнувши від болю.
В правому плечі стриміла стріла.
— Вірних людей маєш, посаднику,— повернувся до Калитича княжич. А за Данилом — слід простиг. Тіуна трясла пропасниця.
— Лови! — штовхнув його в плече Ярослав. — Живого або мертвого.
Через кілька хвилин, коли на шум надбігли Ярославові гридні, з кущів донісся храп:
— Ряту...
Кричав тіун Боринич.
Його знайшли у хащах молодого вишняка. Сидів у рваній сорочці, з розкуйовдженою бородою, задиханий, з виряченими очима, сидів і тупо споглядав на мертве тіло посадника. Біля ніг червонів закривавлений ніж.
— Душив він мене... і я мусив,— виправдовувався Боринич.
"...Тепер вітцівщини душу відчиняю, пізнаю і служу їй, як син матері. І вже достигають жовтобокі яблука на деревцях, мною посаджених.
Мушу признатися, Продроме, що коли ладья торкнулася носом лівого берега Дунай-ріки і я разом з Вавилом, робом твоїм колишнім, рушив до Галича Руською землею, то терзалося серце сумнівами: чи розумно вчинив, покинувши Константинополь, а в ньому приятелів і книги? Я вдивлявся в лице отчої землі, шукав у ньому тих купальських співів дівочих, про які повідав Вавило. Інколи знаходив і впізнавав знайомі риси, а інколи не міг прочитати й знаку. Русь відкривалася мені неохоче, поволі, як перед чужинцем.
Однак таки відкривалася.
Я бачив, мандруючи з Вавилом через весі і города, убогість і тяжку роботу поруч з позолоченою розкішшю і безділлям. Зустрічались нам по дорозі правда і кривда, добро і зло. Словом, мій Продроме, Русь — це не Вавилова обітована земля, яка наснилась йому у рабстві. Вовки, Продроме, скрізь сірі, як однакові сильні цього світу.
Поступово сумніви мої розвіювались, я сприймав Русь такою, як вона є, і, хоч німб навколо її голови зник, мені дедалі дорожчими ставали і її печальні зморшки, і рубці мечеві й від батогів, і її лагідний усміх. Русь зглянулася на мене, подобрішала, тепер не товчуся по ній верхогляд-ним прочанином, і мені видається, що живу на отчій землі з-перед віків.
Славлю господа нашого, що дав мені Вавила. Коли б, чуєш, цей муж іншого нічого великого і благочестивого не содіяв у житті, то й одно його навернення заблуканої вівці вартує царства небесного.
В якомусь посланні до тебе, Продроме, описуючи пригоди наші і Вавилову смерть, я згадував, що повсюдно здибав на Руській землі людей просвічених, з письмом знайомих. Так воно і є, дарма ти дивуєшся. Сидячи г-городі царському, закохані у велич власну і засліплені своєю мудрістю, ви не помічаєте, що за рубежами Візантії розправляють крила народи і племена з молодою кров'ю у жилах. В цьому ж таки варварському, як ти пишеш, Галичі, є мужі, котрі сміливо могли б посоромити зазнайків ромейських. Про Київ і не говорю. Сам князь тутешній, дарма що роками молодий, вільно багатьма мовами чужих земель бесідує, читає поетів і мудреців давніх грецьких і латинянських. Дай боже, Продроме, щоб і ваші василевси прославились такими книголюбцями, опікунами наук і муз, як князь наш Ярослав, якого люблю і шаную... Та не подумай, що уподібнююсь тобі й заробляю на хліб насущний лестощами, хитро зітканими у віршах. Боюсь дволикості й ненавиджу її.
Прости мені, Продроме, за болючу прямоту моїх слів, хай буде тобі на рану бальзамом те, що навіть помилки вчителя вчать учня розуму.
Якось князь Ярослав мовби жартома дорікнув мені, що маючи хист поетичний, я повинен віддячити йому чимось: піснею, билиною, сказанням. Віддячити за те, що приголубив мене, дав хліб і одежу. Як бачиш, Продроме, всі володарі, будь вони василевси ромейські а чи князі галицькі, мають охоту щоночі спати з дівкою-сла-вою. Я відповів йому: "Не вмію, осподине, плести вінки з воскових квітів... воскові косиці, може, красні, але щирістю не пахнуть".
І мій князь, упіймавши облизня, розгнівався, але простодушність мою не карав.
А я, грішний, славолюбство мого князя гадаю використати... та й уже потихо добуваю хосен: за моєю намовою і його повелінням монастирі галицькі будують шпиталі для старців і калік. При князеві писців гуртую і товмачів-драгоманів, які повісті цікаві, хроніки грецькі й латинянські на руське Слово перекладають... щоправда, книги святі, одкровення отців церкви й без мене в монастирях охоче переписують. Маю також на гадці шукати отроків, котрі б навчилися зображати на іконах лики святих, бо дотепер це роблять майстри київські та візантійські. На черзі — учидлища у Галичі й по інших городах закладати... учидлища на Русі не новина, ще князь Ярослав київський, що Мудрим прозваний, заснував їх у Києві та Новгороді — Галич піде їхніми стопами.