— Пріч, духи зла, на ліси, на гори, на темні яруги і вертепи! Пріч! Там люди не ходять, там хрещеним шкоди не заподієте. Пріч!
І старожитній Чагр, засніжений по коліна, прислухався, ждав, хотів на власні вуха почути, як покидатимуть духи його оседок. Василько міг би присягнутися, що таки чув, як поскрипували в бігунцях двері, як порипував під невидимими лапами сніг. Чагр, син Микули, був схожий на прадавнього волхва, якого ще припадком можна здибати в галицьких дебрях. Очі в дереводіла зоріли, рухи були урочистими, ступав він упевнено, силою своєю пишався... пишався й у гадці не мав, що в нього самого вселився поганський дух предків, які теж колись так само благали богів очистити їхні житла від чорної погані.
А коли жбан спорожнів, Чагр розбив його, а черепками, що червоніли на снігу, як пелюстки маку, повелів Василькові засіяти стежку коло воріт, щоб дворище не минали добрі люди. Опісля видобув з-під покрівлі загорнутий у верету, аби птахи не виклювали, сніп вівса. І тоді, коли Чагр у жнивну годину купив його у знайомого смерда, і коли сніп висів під оборою, прип'ятий до кізла, про гіього ніхто інакше, як про сніп, не думав, а нині, коли Чагр зняв мішок, сніп несподівано для Василька обернувся в Діда, доброго, щедрого і трохи таємничого; батько обійняв десницею його шурхітливе волоття, щоб не капнуло в сніг ні одне зеренце, а лівицею тулив Діда до грудей. Дід п'янко дихав сонцем, полями і медом... дихав він життям; тисячі життів мав у собі Дід, у кожному зеренці таїлося воно, і тому Чагр ніс Діда в хижу, щоб там ніколи не завмирало життя.
Морена взяла списом околицю, пітьма погасила білизну снігів; Дністер, гаї, галицькі горби потонули в криниці вечора. Чагр ще хвильку потупцював попід вікнами, вишукуючи на небі першу зірку, і, помітивши її, переступив поріг.
— Добрий вечір, Мамо, і ви, чада мої! — прогуркотів з порога.— Віншую вас з різдвом-колядою, зичу вам многих літ життя, здоров'я і щастя.— Батько добував слова з грудей неквапно, Василько, котрий стояв за його плечима, встигав пошепки їх повторяти: переймав старий покон.
Всі, хто був у хоромах, поклонилися Чагрові... а може, не перед Чагром вони схилилися, може, перед вівсяним Дідом? Хто відає, котрий з них сьогодні має більшу силу — батько Чагр, а чи життєдайний Дід?
Поки Чагр мостив Діда на покуті, підсипаючи під гузир дрібного сінця, домашні і Лют з Добронігою розсідалися за столом. Василько вперше сів праворуч від батька, Чагр немовби цим сповіщав домочадців, що віднині Василька повинні чтити, як його самого, бо молодший син нарікається десницею Чагра, спадкоємцем і продовжувачем теслярського роду. Василькові було трохи ніяково і разом з тим його розпирала гордість, і здавалось йому, що красна хоромина роздалася і стала вищою, що Мама помолодшала, що навіть Лютове гостроносе лице, яке нагадувало дзьоб хижого птаха, подобріло. Отрок був готовий обняти всіх і приголубити, він позабув про глуху батькову ненависть до
Люта, про пихатість середущого брата Яна, про незрозумілу батькову тривогу за долю найменшої Настусі... найменшої, але найвродливішої в родині; відчуття тихого щастя, злагоди випліскувалося з душі, умиротворю-вало ум і зволожувало очі.
Батько Чагр тим часом викресав живого вогню і позапалював свічі, встромлені в ковриги на столі... свічі моргали, потріскували, чорні тіні на білих стінах то злітали вверх, то складали крила і дрібно тремтіли, як ластівки на тонкому пагіллі.
— Будемо молитися,— звелів батько Чагр.
Батько Чагр голосно і виразно, мов піп у церкві, проказував молитву; була вона іншою, ніж торік, батько Чагр щороку творив нову молитву; тепер він дякував господу за хліб, за дужі руки і ясні голови, за худібку в оборі, за дерево у лісі, за воду в криниці. Василько разом з іншими повторяв слово в слово батькову самородну молитву, одним оком косив на потемнілий іконний лик богородиці, а другим — на сокиру, врубану батьком Чагром у поріг... сокира здалася стражем, непідкупним і суворим, забагло-ся отрокові погладити її обух, в обусі таїлася таїна злагоди і добитку у цьому домі.
І хай буде так повік...
II
Отрок Ян, син Чагрів, чипів на порозі отчого дому як укопаний, схиливши повинно голову; мусив він перетерпіти на порозі і бісики в очах сестри малої Настусі, і приховане глузування двох унотів, і погірдливий погляд молодшого свого брата Василька. А головне, мусив бліднути, упокорятися, зменшитися під вогнем батькових очей, що націлилися на нього спершу здивовано, а далі гнівно.
Батько Чагр якраз полуднував з родиною і унотами. Він відклав пощерблену ложку, краєм обруса витер вуса і, зводячись грізно над столом, спитав Яна:
— Знов утік?
Батько Чагр міг би й не питати, про Янову втечу свідчила торбина з одежею, затиснута під пахвою, і свідчила також його незграбна постать — зігнута, жаліслива.
— Та утік, отче...— Ян м'яв у руках шапку.— Не міг витерпіти більше, рік мучився у тій Тисмениці. Не лежить серце до чинбарства,— і поглянув благально на Маму, що ціпеніла край столу.
— А до чого твоє червиве серце лежить? — спитав Чагр, поцупивши отрока за плече. Плече синове м'язисте, налите силою. Чагр аж потемнів... у сильному молодому тілі лінощі гніздяться.
— Скидай ногавиці і лягай, — трутив ногою посеред світлиці ослін.
— Отче...— Ян чекав від домашніх захисту, оборони, однак ніхто й пальцем не кивнув. Всі знали круту вдачу батька Чагр а.
— Лягай! — повторив батько Чагр.
І Ян покірливо спустив до колін ногавиці, пластом упав на ослін. Батько Чагр розперезав ремінь. Бив.
— Оце тобі, чадо моє, за втечу з Тисмениці.
— А оце, що не захотів учитися батькового ремесла.
— А оце, що осоромив мене колись перед братчиною гончарів.
Ян зціпив зуби, сльози злизував язиком... злизував і постогнував при кожному ударі,— важка рука в батька Чагра. Проситися не смів, знав, що даремно, бо коли старий гнівається, то глухне.
На п'ятому чи на шостому ударі Мама перехопила Чаг-рову руку.
— Не катуй, прошу тебе. Дитя він, не розуміє...
— Дитя? Та його хоч завтра ожени... — Підняв ремінь, по всьому було видно, що має охоту луснути і Маму, щоб не пхалася під гарячу руку. Та передумав і важко сів на лаву.