Віддихувався.
Не вдалися йому сини, окрім хіба Василька. Старший Лют лихварством огидним чорнить його сиве волосся і чесне ім'я, а цей гультіпака і ледащо.
Мамі згодом повелів:
— Полуднувати йому не давай. Не заробив.
— А я без полуденка вашого обійдуся! — бовкнув глухо Ян.
— Що-о?! — погрозливо підхопився Чагр.— До вітця пащекувати смієш?
— Смію! — крикнув несподівано Ян. Урвався, видно, отрокові терпець, образа й біль скаламутили ум.
— Мало дав тобі? Отрок метнувся до дверей.
— Вернись! — верескнув владно Чагр,— Вернись, кажу!
Ян не слухав, побіг через дворище, хряснув за собою воротами.
Батько Чагр шкріб потилицю.
Весна владарювала яро: в зелені шати вбирала дерева і корчі, напувала соками зела. Сонце пряло золоті ниті і засновувало ними день. Світ стелив під ноги райдужні обруси, а за тими обрусами — бобряні дороги, а за бо-бряними — золототкані...
Рушив берегом Дністра. Ріка поволі котила каламутні барани-хвилі, шлях до моря Руського далекий і довгий, пощо спішити? Ян подумав, що нині-завтра Дністер осідлають ладьї торгових гостей... ладьї, вантажені крамом, попливуть до ромеїв. То, може, найнятись на ладьї гребцем, га? Воно, звичайно, заманливо, але день при дні налягай на весла... Ні. А якби впроситися погоничем волів, що потягнуть вози з сіллю, шкурами, воском і медом у ляцьку або аж у німецьку землю? А що, погоничем можна б. Сиди собі на возі, погейкуй на волів і надивляйся на чужоземні чуда-дива.
Стеліться-стеліться, обруси, мені під ноги, обруси бобряні, обруси золототкані...
Стеліться..
О, чуєте, вже для мене гуслі грають... Йшов на гуслині струни.
Побіля пристані на прибережній галявині, отороченій тернами, Ян наткнувся на рибалок. Сивоусі діди і жовтороті уноти покинули конопатити і заливати смолою днища легких рибальських ладей, що лежали на піску вузькі і чорні, як задимлені осетри, і тісним колом обсіли гусляра. Потухали забуті ватри, застигала в казанах смола.
Грай нам, гуслярику, грай...
Гусляр сидів рівно й нерухомо, голову тримав високо, поглядом, здавалося, літав понад голови рибалок, понад кущі і дерева... літав, але нічого не видів, замість очей під лобом чорніли ями. Пальцями перебирав струни. Гуслі промовляли задумливо і журливо, звуки осідали в серцях рибальських, клубилися поміж кущами і торішнім шува-ром, і лише деякі з них, ті, котрі жвавіші й голосніші, випорхували з людського гурту і лягали, як золоті човники, на дністрові хвилі... лягали і пливли за водою.
І кликали за собою, звали. Куди?
Син дереводіла сів позаду рибалок, притих і занімів, на нього ніхто й не озирнувся, він спершу пив трепет струн — поки не упився, а тоді звуки розступилися, даючи місце словам. Гусляр співав билицю про Микулу, що жита насіє; жита насіє, у скирди складе, пива наварить — сусідів покличе...
Велесильні чари таять у собі струни.
Струни вливали в отрокове серце, мов у порожній глек, трунок незрозумілих бажань, він забув, що тільки-но плакав, що люто прощався з батьком Чагром, що лагодився у далекі мандри. Це все кудись відвіялося, зникло, в серці несміливим пуп'янком пробивалось жадання заспівати самому.
Заспівати? Господи...
Але заспівати б не про Микулу Селяниновича, а про себе самого, про день сьогоднішній, про те, що сонце пряде золоту пряжу, і про те, що десь погейкують на волів ратаї, і про те, що жайвір ухопив із землі дзвіночок і поніс увись до бога...
Заспівати 6...
Ян очманіло переступив через рибалку, який лежав перед ним, і підступив до гусляра. Рибалки загомоніли, хтось уже збирався вхопити його за обшивку. Гусляр замовк, втопив ув отрока чорні ями очей.
— Що ти хотів мені сказати? — спитав.— Говори.
— Я... я хочу грати,— запнувся Ян. Почервонів. Мабуть, спохватився, що вчинив нерозумно.
— То грай,— відповів гусляр просто і поклав йому на коліна гусла.
Рибалки втихомирилися. Мовляв, дивак цей молодик. Ну, ну, послухаємо. Господи, поможи...
Ян торкнувся струн, спочатку одної, потім другої, третьої, кожна відзивалася іншим голосом, а він намагався поєднати їх, з багатьох виплести одну мелодію — ту, яка тремтіла, жила в його душі. Він чув її звучання, як великодній дзвін; мелодія була світла і голосна. Але струни бунтувалися, деренчали різнобійно, зойкали. Аж поки гусляр не стишив їх долонею.
— Гусла теж мають душу, отроче,— промовив він.— її треба пізнати.
— Я хотів би пізнати,— Ян облизав сухі губи. Гусляр йідразу повірив.
— То ходи зі мною.
— І піду.
Від того дня Ян, син Нагрів, став поводирем. Уже давно Дністер погойдав на хвилястому хребті ладьї торгових людей, давно валки возів проторохтіли по Коломийському, Угорському і Ляцькому шляхах. Ян за ними не бану-вав, не згадував отця-матку, мандрував з гуслярем весями ратайськими, ночував у монастирях, на дворищах боярських.
Вчився розуміти душу гуслів.
Струни не відразу скорилися пальцям, але дні минали, і струни, як степові коні під сідлом, тамуючи буйність, робилися сумирними, мелодії почуті і мелодії зачерпнуті з власного серця потекли струмком..
І він заграв.
Аж тоді після кількох років мандрів повернувся з гуслярем на батькове гумно. Казав Ян Чагрові:
— Бий, отче, зараз ногавиці спущу, але спершу послухай, як граю.
Чагр слухав... Чагр дивувався... Чагр хвалив. Через два дні повелів:
— Гуслярство, сину, годує сліпців, калік бездомних. Для тебе ж хліб співоцький буде гіркий, скомороший, бо не обділив тебе бог ні силою, ні зором. Мусиш навчитися чесний хліб заробляти. Завтра вранці підеш на княжий двір до писчої палати: будеш вчитися у писця Радила. Я вже домовився. Шануйся там, муж Радило скусний у своєму ділі, з ним не пропадеш.
Ян схилив голову на знак згоди...
III
Скрипнули двері...
Двері, мабуть, скрипіли й до цього, та тільки їх голос не долітав до Івана Русина... скрип губився десь у двох-трьох кроках, що віддаляли лежанку од порога; навколо лежанки тужавіла, мов крига, тиша.
На цей раз крига скресла. Іванко лупнув очима, помітив на порозі дівчину, власне, лише її обличчя, довгобразе, обрамлене білим, як повісмо, волоссям; волосся хвилями спадало на плечі і на груди, на цих хвилях і на волохатих віях якусь мить іскрилися сніжинки, дівчина, мабуть, прийшла знадвору. її очі сипнули на Йванка блавату, і він думав натужно: що це?.. Сон? Марево? Дійсність? Знову стулив повіки, крига зійшлася, десь поруч а чи в ньому самому, заіржав знайомий дикий кінь.