Василько зірвався на ноги.
— Підемо разом,— промовив Чагр. Зняв з кілка овечий кожух і гостроверху шапку, пошиту з лисячого хутра. Натиснув плечем на двері, в хоромину білою парою дихнув з сіней мороз.
Зимовий день збігав до кінця. За дворищем на горі сніг зблискував синім вогнем; мороз, набираючи сили, тужавів і люто шкварчав під Чагровими і Васильковими шку-ряками. Старий Дністер, що веснами підступав майже до воріт, тепер лежав оддалік скутий льодом і завіяний хурделицями. По той бік ріки срібним гребенем різьбилися на фоні сірого неба ліси.
Василько скрипнув засувом і на гумно, ведучи за вуздечки пару коней, увійшов Лют, позад нього дріботіла Доброніга, його молода жона. Лют вихопився ростом вище від батька на цілу голову, але тілом вдався тонкий, вузькоплечий; чорне корзно, довге аж до п'ят, підбите оленячим хутром, висіло на ньому, як на мотовилі.
Доброніга, у черленій теплій опанчі і чобітках із зеленої хзи, схилилася перед свекром у поклоні.
— Зичу вам доброго вечора! — мовила, припадаючи губами до його руки.
— Й тобі віншую добра,— відповів Чагр, цілуючи невістку в чоло. І, відібравши в сина вуздечки, вколов його: — Що це ти, чадо моє, водимицю, мов гридня, в сідлі морозиш? Чи розсохлися в Тебе залубні писані, а чи слуги перепилися?
Доброніга спалахнула, в свекровій мові зачула собі оборону.
— Сама так схотіла,— відразу відбився Лют. Голос у нього писклявий, тонкий.
Василько перехопив Доброніжин погляд, кинутий на мужа: ячало в тому погляді презирство. Лют голосно захихотів з її гніву, і молода жінка враз зів'яла, знітилась, мовби Лютове глузування обпалило її вогнем.
Спішно подалася до хором.
Може, жадала приховати сльози, що раптово зволожили очі? А може, злякалася, що свекор, добрий і суворий, почне про щось розпитувати?
Чагр, син Микули, не вдався до розпитів, без них здогадувався, знав про це також Василько, що не солодко живеться в Люта Добронізі. Тримає її, як робу-бранку, але на люди виводив, мов бояриню, мовляв, хай бачить мир, як панує у його господі чадо Дмитра Ткальця. І дехто з сусідів далеких наївно заздрив Добронізі. Та що могли вивідати про її поводження навіть близькі сусіди — купці, ремісники, рибалки і перевізники, що сиділи на Оболоні коло Торжка? Тин Лютового дворища високий, дощаний, замки на дверДх ковані, вікна затулені грубою слюдою. Хіба челядь двірська могла б розповісти дещо— біда тільки, що челядь біля Лютового вогню не грілася, один старий Клим'ята, який був і двірським, і привратником, і конюшним водночас, довікував життя на Лютових штурханах, але з нього й слова не вилущиш.
— Ox-ox, — постогнує Чагр, тюпаючи за кіньми, яких Василько веде до обори,— і в кого наш Лют удався? Кожен білий день зважує на гривни: тому купу дасть, в того рези злупить, а в того товар перекупить. Бодай ногату-дві зиску має — і то заробок. На гривни, кажуть, і жону придбав. Закупна вона в нього.
Василько про купівлю Доброніги достеменно не знає, але містечани галицькі мають очі і вуха, вони мовлять: "Ткалець Дмитро в Лютове сільце втрапив, позичене вчасно принести не зміг, бо не мав звідки... замість срібла — мусив дати доньку-красуню".
В оборі пахтіло спертим теплом і гноєм. Пара чорних волів ліниво повернула до господарів рогаті голови, в куті ремиґала корова. Василько розсідлав коней, прив'язав ремінням до ясел, тепер можна б повернутися в хороми, щоб дослухати розповідки брата Я на... знає брат багато, бо нипає скрізь і всюди з своїм князем, і вміє красно оповідати. Але батько Чагр до хижі не квапиться, а Василькові не випадає залишати старого. Сідає поруч з ним на забризкане гноєм дерев'яне орало з іржавим залізним лемешем.
Мовчать... обидва думають про Люта.
— Може б, ви з ним якось поговорили, отче? — обізвався врешті Василько.— Встид од його безбожного лихварства падає на наш рід.
Батько Чагр кладе на синове коліно важку долоню, Василько збоку дивиться на нього і не впізнає батька: той в одну хвилю постарівся, знемічнів.
— Гадаєш, одну мав з ним бесіду? Тепер не поможе, трутизна срібла розчинилася у крові й засліпила світ. То колись треба було... колись... як ще я, замість сокири, тримав у руках оце орало... тоді Лют був малим.
Він гладить відшліфовані його-таки долонями чепіги, в батькових дотиках Василько вловлює ласку і жаль... вловлює й дивується: невже він кається, що змінив орало на сокиру, невже й понині живе в ньому орач? І, видно, таки живе, бо сльоза покотилася по щоці.
— Ти на мою сльозу, Васильку, не зважай,— глухо бубонить Чагр,— я молодість пригадав. Золоту Бистрицю... дихнуло мені в лице житнім духом. А ти сокири тримайся, вона тебе озолотить і пошанівок посеред люду нею здобудеш.
Старий підвівся з орала, в оборі гойдався присмерк. Десь на порозі хижі волала Мама:
— Чагре! Васильку!
Навколо вже господарювала Морена... господарювала поки що несміливо, бо далеко-далеко на заході, в ляцькій землі, Білобог ще не погасив ясного смолоскипа. З навколишніх гаїв Морена крадькома виводила чорні полки, гуртувала їх, призначала тисяцьких і соцьких. В повітрі бриніла дзвінка, мов із скла лита, тиша.
— Час уже, Чагре,— нагадала Мама.— Скоро перша зоря блисне.
— А таки пора,— погодився Чагр. Він іще жив своїми передумами, і ще йому, мабуть, пахла рольна земля. Потому схаменувся, згадав, що нині святвечір і діди заповідали: перед тим, як сісти за стіл, позбудься з дворища духів зла.
— Ти все приготовила, Мамо?
Вона простягла жбан запліснявілої ще тогорічної йорданської води, Чагр вмочив три пальці десниці, перехрестив свого лоба і Василькового, узяв кропило — снопик пахучого зілля і несподівано бризнув водою Мамі в обличчя.
— Щоб і в тобі біс не гніздився,—казав поважно. Вона сховалася в сінях, жоні-бо не пасує підглядати, як
господар проганятиме з дворища бісів. Чагр кропив хату, ворота, високий тин, стоси сухих дощок, що згодом стануть возами, столами, корстами і колисками; кропив також дубові колоди, з яких уноти видовбують ступи, тоді зайшов до обори і змочував дністровою водою роги й копита худобині, в майстерні кропилом торкався гострих тесал, стружниць, свердлів... і хоч до чого він торкався — щоразу примовляв: