"Невже пам'ятаєш, княже, моє зло... супроти... супроти Настусі? Відаєш же, що примусили мене твої великі бояри... тебе примусили зректися моєї сестри, а мене й поготів... Життя рятував".
Ні, не вділив князь для нього й дрібки щирості. Дивно і жахно, якщо вдуматися; обидва поруч вік скоротали, Ян про князя і його волость повсякденно дбав, стеріг її, як пес цепний. Князь, щоправда, теж у боргу не зоставався, нагороджуючи печатника то золотом, то кіньми, то землею. А любов'ю — ніколи.
Затявся князь Ярослав, не забув про старе. Той суздальський Русин часто біля нього сидить, наговорює, мабуть.
"Ну й бог з тобою, княже. Ми — теж горді",— подумки виказував Ян Осьмомислу. І вдарив кістлявим кулаком по столі, аж жбан винний підскочив.
— Завтра, святий отче, в палату писчу прибудь. Задово-лимо твою чолобитну. Завше князь наш про обителі дбав...
Вловив себе Ян на тому, що тішиться власним рішенцем, мовби на князя помсту зводить, добро його плюндруючи.
— Приходь,— повторив ігуменові твердо.
Той склався удвоє, як ножик, двері привідчинив, і тут на порозі виросли два дебелі ченці, несучи продовгуватий ларець. Поклали ношу посеред світлиці й зникли, як видива.
— Прийми, боярине Яне, від обителі нашої скромний дар...— Зняв ігумен Назар накривку короба, мовляв, потішся, осподарю, моїм приношенням.
І відкланявся поспішно.
Не відразу Ян, син Чагра, підступив до ларця, а якщо по правді сказати, то й не зрадів соболиним сорокам, що іскрилися чорним вогнем; колись би зрадів, багатство ж це не з малих, а сьогодні — ні.
"Той солі... той соболів... той срібло... І так діялося завше... повні мої медушні і пивниці, скотниці потаємні тут, у Галичі, і в Братишанській вотчині, і в Чагрові-селі, а все ж обминувся з чимось важливим на життєвій дорозі. З чимось... Кажу так, мовби не знаю його по імені. З славою такою, як у Йвана Русина, розминувся, з славою гомінкою, на всю Русь відомою... бо хоч і єсьм боярин, печатник, а в душі я залишився співцем".
І княжий печатник вдруге цього вечора вгатив кулаком по столі.
— Вина! — крикнув хрипло челядині, що стала на порозі.
Глава друга, з літ минулих
Василько видибує надвір.
Після сутінків у колибі сонце сліпить очі, він затуляє вид рукавом і напомацки правцює до бервена посеред дворища, а коли знову глипає на світ, то сонце встигає потьмяніти, лише сокира поміж трісками яриться червеним полум'ям. Він піднімає її, водить пальцем по вістрю, і раптом його обпалює згадка, що колись батько Чагр вмів не тільки примножувати сокирою своє добро, а й зарубував нею на порозі, не пускав у хижу лихо.
— В сокирі, Васильку, сидить добрий бог,— говорив, бувало, батько Чагр.— Про це ще наші предки знали.<.
"Чекай, чекай... а як це батько Чагр зарубував лихо? Ага, здається, робив це він на святвечір, перед різдвом.;. та чи тільки перед різдвом... а в інші дні хіба ворожбит-ність сокири втрачала силу? Не пам'ятаю... не пам'ятаю... той лише святвечір пригадую... той... коли батько Чагр промовив:
— По різдві, Васильку, братчина дереводілів тебе з унотів у майстри возвеличить, бо прийшов на це час І настав також час поконів старожитніх тебе вчити, бо після моєї смерті ти загосподарюєш на цьому дворищі. Дивись-но і слухай.
Батько Чагр загнав сокиру в поріг хоромини. І при цьому молився:
— Стережи, сокиро, мій оседок від біди нечеканої, слабості смертельної, оборони нас від духів чорних, від людей заздрісних, від спільників зрадливих. Най у хоромах моїх добро сідає, радість витає, най діти ростуть..."
Василько мав тоді вісімнадцять повних літ; він тоді вперше відчув себе мужем, батькові слова ловив на лету, пошепки повторював, вкарбовуючи їх у пам'ять, бо нікому іншому слова з поганської молитви не були потрібні; ні братам Лютові та Янові, ні сестрі Настусі, ні мамі, тільки для нього заповів батько Чагр ворожбу з сокирою, бо й сокира перейде у спадок Василькові.
— Запам'ятав, сину? — спитав Чагр.
Василько не встиг відповісти, в дубові ворота хтось ударив калаталом голосно і нетерпляче. Чагр, син Мику-ли, знаний у Галичі-граді, а також в окольних боярських дворищах, монастирях і злиденних весях як скусний де-реводіл, почув, звичайно, нагальне калатання, однак відчиняти браму не квапився. Він стояв у красній хоромині, підпираючи широкими, але вже згорбленими від праці плечима низький одвірок і, гейби забувши про ворожбу з сокирою, наказував середущому синові Яну, що був пис-цем і співцем при князі Володимиркові Володаревичу, розповідати про нинішні звичаї на княжому дворі.
Посміхався батько Чагр.
Незбагненна була батькова посмішка, в ній одночасно жевріло приховане презирство, що стосувалося Яна — княжого слуги, і пробивалася чорна зненависть, призначена, мабуть, найстаршому синові Лютові, і розхлюпувався жаль, коли його погляд зупинявся на наймолодшій в родині Настусі, й теплилася батькова посмішка гордістю, коли його погляд торкався Василька. Давно нема на світі батька Чагра, розплилося б, забулося б, мабуть, його лице, коли б не та посмішка; Василько не раз завдяки їй повертався в своє далеке отроцтво, повертався і розтлумачував її кожний раз по-іншому, і кожний раз не міг збагнути батька до кінця.
А тоді стук у дубову браму повторився; Настуся, що накривала стіл білим обрусом, метнула на батька блискавку стривожених очей, Василько ж схопився з тисової лави.
— Не квапся, сину,— прогуркотів глухо Чагрів бас — Це наші, певно, Лют з водимою, бо й Лютові ниньки призначено вечеряти за батьковим столом. Але спершу най трохи померзнуть.
Жона Чагра, яку о молодій порі кликав Гремиславою, а після першої дитини — Мамою, привідчинила двері з кухонної кліті й докірливо хитнула головою. Однак жодного слова не зронила, бо всі в родині Чагра, сина Мику-ли, відали, що не лежить батькове серце до свого первін-ця Люта.
І тільки коли ворота втретє затріщали під калаталом, а пси під вікнами зчинили скажений лемент, гейби до дворища добивалися таті, Мама наважилася дорікнути:
— Не гоже, Чагре. Мороз...
— Цить! — обірвав її грубо Чагр. Посмішка в його бороді враз спопеліла, обличчя почорніло, волохаті брови нависли над очима, як волоття проса.