А таки є...
Бо ким він був колись? Смердом безрідним, сином дереводіла Чагра, братом відьомської Настусі, яка князя приворожила. Хай про це княжий печатник не забуває... і хай не забуває, що нікого з роду Чагрового в живих не зосталося: Настусина ж доля відома, батька князь Воло-димирко стяв, жону Василькову і сина її малолітнього лихе скопище людське, боярами підмовлене і натравлене, замкнуло ТОГО дня в хижі і підпалило...
А потому брали попіл пригорщами і з вітром пускали.
Василько тоді зник безслідно, мов під землю провалився, певно, десь згинув, як тать, на якого кожному вольно підняти руку. Один Ян поміж живими походжає он уже скільки літ від ТОГО дня, і не просто походжає — десницею поставлений боярами при князі Ярославові. Честь бо велика.
Хо-хо, не всі лише пам'ятають, якою ціною заплаче^ но за цю велику честь, інколи йому аж страшно робиться, коли припадком озирається назад себе: промінчика світт лото, соломини ясної у своїй минувшині не бачить, чорнота там. А роки підпирають, здається, на дві весни молодший від князя Ярослава, мав доста часу на гріхи.
"Гріхів наплодив, а слави доброї не зажив... такої слави, як у Йвана Русина, співця всюди визнаного, хоч і прагнув її повсякчасно",— ледве вголос не вимовив сокровенне, нікому й ніколи не мовлене, навіть з богом на сповіді не поділене. Та спам'ятався своєчасно Ян, лупнув почервонілими очима. Перед ним за столом сидів ігумен Надпрутянської обителі отець Назар, чоловік літ середніх, низькорослий, з гостроносим обличчям, яке чимсь нагадувало княжому печатнику лице давно усоп-шого брата Люта. Та й у нього, Яна, обличчя дзьобате. "Однак,— міркував боярин,— брат мій Лют при своєму скоморошому вмінню таки не міг приховувати власних жадань, а святий отець прикрився хитро побожністю, пишною бородою на всі груди та ще важким срібним хрестом на шиї. Агнець божий..." — кепкує по-думки з нього печатник.
А той тче свої слова співчутливо:
— Важку ношу двигаєш на плечах, ясний боярине. Всі це визнають у волості...
Ян, син Чагра, знає, що нема в ігуменовйх словах щирого захоплення його щоденною роботою, бринить у них підсолоджена олжа; багато людей ось уже багато років підбивають свої бесіди з ним, як корзно оленячим хутром, підсолодженою олжою; одні це чинять з ненависті, інші — від заздрощів, треті — зі страху, четверті — з вигоди очікуваної.
Цей теж вигоди шукає.
Навіть князь Ярослав ніколи не був з своїм боярином щирий, видно, не позабув Настусиної смерті. Навіть князь...
У глибинах душі боярина Яна зріє прихований гнів, міг той гнів вибухнути, розростися.у дику бурю, та лише челядь дворова зрідка відчувала подих боярської злості, на людях він умів тримати себе в руках, навчився цієї науки на княжому дворі. Тепер теж силувано посміхнувся ігуменові:
— Що подієш, святий отче. Треба комусь нести цей хрест. Відколи князь наш слабує — земля Галицька на моїх руках. А літа... сам бачиш.
Істину мовив боярин. Усі в стольному Галичі перешіптувалися, що кріпко тримає Нагрів син стерно влади, недремні очі розплоджених ним потаємних видоків від західного Ярославграда по Ушицю на Пониззі і Дунай-ріку на півдні денно і нощно винюхують посеред простолюду, ворохобні попереджують, настрої в близьких і далеких полках уловлюють, стежать за чварами порубіжними з ляхами а чи з уграми. Навіть митні шахрайства ставали відомі князеві.
Сторукий і стоокий княжий печатник.
Через те, ненавидячи його, боялись і... запобігали у нього ласки.
"Може, князь Ярослав теж мене остерігається, хоч і терпів обіч себе?"— шибнула думка... шибнула й лишила на серці гіркий осадок. Він мав на свого волостелина тільки жаль, підступу не виношував ні крапельки, служив Ярославові вірою і правдою.
У боярських хоромах сутеніло. На чоловій стіні виразніше різьбилися язики лампад, лики святих то ясніли, то темніли, коли лампадки пригасали, і від цього здавалось, що святі на іконах оживали.
Підстаркувата челядина-клітниця внесла й поставила на стіл трійцю зі свічками, обличчя печатника і його гостя побронзовіли. Ігумен час од часу припадав до пуга-ра, п'ючи чисту воду, печатник у душі кепкував з святого мужа, який відмовився від вина, мабуть, про людське око відмовлявся, щоб благочестивішим здатися. Зате вдома, мабуть, цідить хмільне аж черес попускає.
Знаємо цих показних святош.
Скрізь олжа панує, скрізь і в усьому.
А тим часом ігумена Назара таки мучила спрага, власне, пекла його невідомість і жадання чимдуж вибратися з похмурих палат княжого печатника, але вибратися з повними руками. Ян же нікуди не квапився... кілька разів пробігав очима по розгорнутому листі пергамена — чолобитній ігуменовій, однак не зронив про неї ні слова. Чернець було спробував наперед вичитати з обличчя бояринового бодай іскорку надії, це йому не вдалося, довгобразий, сухорлявий вид Янів, обрамлений короткою бородою, здавався витесаним з каменю. Зате в якусь хвилю ігумен відчув, що печатникові очі проникли в його душу... проникли і читають думки, як книгу. Поспішив потупити вид.
Правду кажучи, осягнувши зміст чолобитні, Ян хотів показати гостеві на двері, бо й цьому забагалося вкусити короваю на княжій тризні... просить подарувати монастиреві пущу над Прутом, границі її "від" і "до" виміряв, дуже, мовляв, ця пуща святій обителі знадобна: росте монастир, братія множиться, а землиці обмаль, дерева на побудову божого храму бракує, скоро іноки, яко старці, підуть з простягнутою рукою по весях. Змилуйся, княже, пуща надаремно пропадає, ти в ній ані звіра не полюєш, ані під ораницю вогонь не пускаєш... Дай...
Спершу розбирала його охота згорнути монастирську чолобитну і жбурнути в кут, ще й вибештати ігумена, щоб не вривався непрошеним гостем до хором, для орудок є писча палата, будь ласка, завтра приходь.
Однак стримався.
А чого?
Повірив у скруту монастирську? Ая... І тут олжа чорна, це напевно. Та чого ж?
Постала перед боярином ложниця княжа... князь Ярослав на подушках. Був сьогодні Ян у нього, про справи волості розповідав, князь хвалив мовби... хвалив словами, а в душі й перед смертю не викресав для нього ні скибочки щирого привіту.