"А любов?"
"Хотів би я знати, що важливіше у житті: любов чи сила?"
Нахилився над ложем і злегка плеснув Параскеву по плечі.
— Досить того хлюпання... Я вчив тебе, як маєш шанувати мужа. Чула?
Притьмом сіла на постелі, рукавом стерла сльози. Кивнула головою.
— Коли ж чула, то йди і роззуй мене, — наказав, усів-шись на побічницю.
Без слова скорилася і кинулась до ніг, обійняла запорошений шитий сріблом чобіт.
— Ладо мій... волостелине, — припадала до його колін. Розумів, що Параскева снує олжу, що цілунки її
облудні; знав також, що після всього ТОГО, що було з нею, він ніколи її не покохає, вічно стоятиме між ними князь Володимирко, а все ж підхопив її на руки, нетерпляче здирав з неї сорочку, упився устами в її уста. Шептав запаморочливо:
— Ладо моя...
Глава шоста, з літ минулих
Коли Русин остаточно опам'ятався, то ще довго горіли йому в очах вогні смолоскипів. Жмурився од них, як од чуда небесного. Раптом стрепенувся на лежанці.
— Він... умер? — скрикнув. Любана кивнула на двері, тихо промовила:
— Слухай.
За дверима виспівувала голосно сокира.
— Там батько Боян витешує для нього хреста. Він був християнином?
— Був чесним і відважним,— гойднув головою Русин.
— Про відвагу його знаємо,— зітхнула Любана.— Без числа вовків порубав. Зараз його поховаємо.
Русин відкинув ведмежі шкури, під якими лежав, і... почервонів: був майже голий, руки й ноги мав перев'язані чистим полотном.
— Лежи, не можна тобі. Ми самі впораємося. Просив дівчину, щоб відвернулася, поки одягнеться.
В поспіху й не помічав, що сорочку йому подала випрану, що ногавиці і каптан зашиті дбайливо.
Любана підставила йому своє плече і вивела надвір. Поблизу займанки на галявині чорніла купка свіжої землі. Біля неї зблискував сокирою батько Боян. Загорнуте в шкури, зашнуроване ликом тіло Бавила лежало поруч. Іванко припав до нього, обіймав.
— Досить побиватися, отроче,— Боян гладив Івана по голові.— Досить, Прощайся з ним, бо хрест твого бога готовий.
Прощай, Вавиле.
— Прощай, Вавиле... — сльози клубилися в горлі.— Буду пам'ятати, що коли б не ти, то я б не повернув собі землі дідів.
Більше нічого не сказав Іван Русин, ні єдиного слова не промовив, коли тіло Вавила спустили в яму, і коли на груди мерця упала перша лопата землі, і коли Люба-на, щоб дикий звір не розрив могилу, утоптувала глину ногами.
Вавило зостався назавше під дубовим хрестом, живі повернулися в хижу і сіли за поминальну трапезу. Іванко не їв і не пив — давився плачем.
Батько Боян не втерпів:
— Не оплакуй, отроче, яко баба, діяння Морени. Ким був для тебе небіжчик? Вітцем? Братом?
— Сам не відаю,— схлипував Іван.— Може, сумлінням був моїм? Може, вітром полудневим, що скрешує кригу?
— Розкажи про нього... про себе,— попросив Боян. Навмисне попросив. Сподівався, що отрок полегшить оповіддю своє горе.
Іванко заплющив повіки і думав, що люди з лісової займанки справедливо вимагають від нього оповіді, хо-чуть-бо знати, кому дали притулок і кого схоронили.
Але як поділитися з ними пережитим? Коби це хліб: тому скибку і тому скибку — куштуйте. Цей хліб я випік, якщо до смаку — хваліть, якщо гіркий — осудіть. А тут життя коротке, юнацьке, і схоже воно на борозну не мною виорану і не мною засіяну. Хіба я винен, що на ній не густо колоситься пшениця? Почекайте, ще буде весна і будуть інші жнива — збіжжя намолочу повні решета.
Але як переповісти пережите і передумане? Казкою? "Жив-був на світі Іванко Русин?" Чи піснею виспівати? Укласти життя в гекзаметрові ряди, як ритор Поліклет колись навчав? Він говорив:
— Усе, що бачиш, що чуєш, що відчуваєш, можна укласти у віршовані рядки.
Поліклет був першим учителем малого Йванка, вчителем добрим: не тільки поетика й риторика кріпко сиділи в його лобатій голові, мабуть, більше, ніж бога й самого себе, любив він співців старої Еллади. Вчитель, мабуть, спричинився до того, що Русин змалку, задовго до науки у Феодора Продрома, грівся біля вогню славетного Гомера і пізнавав красу трагедій безсмертних Есхіла, Софокла й Евріпіда. Юний же Русин від першого учителя перейняв трепет перед творцями давніми і, подібно як ритор, закохався найперше в поезію Феогніда, годинами засиджуючись над його елегіями. Як це у Феогніда сказано: "Важко розумному довгу вести розмову з дурнями, але й мовчати повсякчасно — понад людські сили".
"Та пощо все це я згадую?"
І ще Русин, уже осібно від раціонального ритора, любив Сапфо, десяту музу, як називав її мудрець Платон. О, як він, Русин, захоплено читав у саду Продро-мовому творіння цієї богорівної жінки. Одного разу Продром поцілував його крізь сльози. Мовив:
— Може, сама Сапфо, читаючи, так не чарувала душі людські, як ти. Серце маєш велике, Русине молодий.
Ритор Поліклет колись говорив, що стати поетом може кожний, аби тільки збагатився знаннями. На підтвердження цього сам писав вірші, що на елегії Феогнідові були схожі, Гомерові гімни також наслідував. Тільки з пошанівку до сивої голови Іванко не виказував учителеві правди у вічі, що його гімни та елегії не будять у душі трепету, а в голові — образів, сприймаються вони розумом, мов геометричні фігури. Душа ж мовчить. Мав слушність Феодор Продром, коли вчив у своєму саду:
— Не хапайтеся писати віршів: пергамен дорого коштує. Поетові потрібен талант. Умом талант не заміниш. Розумних людей багато — правдивих поетів мало.
"То я боюся свого безталання?"
Колись Іван Русин теж пробував складати елегії. На-селював вірші небом, морем, квітами, бджолами та золотою пожежею бань святої Софії. Ритор хвалив дитячі спроби, мама милувалась, а Діонісій-золотар мріяв, що з прийомного сина виросте муж на всю Візантію знаний.
"Але я ніколи не читав своїх віршів у Продромовому саду, ніколи. Бо шанував Продрома, поета".
Гомер, Есхіл, Сапфо, Феогнід, нарешті, Продром. Як дивно звучать імена славні, хоч і не вимовлені, але таки звучать у цій вбогій хижині посеред білого пралісу. Хто тут колись їх чув, тут, у глухій пустелі?
"Каюся, що дався Вавилові себе підмовити? Що самотній я на отчій землі? Чому самотній? Зі мною вітців-щина... вона, може, не така, як повідав про неї знудьго-ваний Вавило. І тут вовки блудять тічками, і там, у Візантії, блудять.