А може, нічого тут не станеться? Бо чи не ліпше зробити вигляд, що все йде так, як має іти, адже не бунтував він ні тоді, коли князь Володимирко, пісні його люблячи і шануючи, дав йому, синові дереводіла галицького, золоту боярську гривну? Не зворохобився також тоді, коли князь порадив заслати сватів до боярської сироти Параскеви, обіцяючи вотчину Братишів подарувати для прокорму.
Не ворохобив, хоч до нього й донеслися чутки, що нібито князь Володимирко, вдівцем будучи, потаємно до білолицьої Парасі прихильність виявляв...
То чого ж тепер?..
Ех, хай усе йде, як має йти... велика милість княжа до співця придворного, возніс-бо його з болота до стільця боярського. Хай...
Випив Ян на своєму весіллі багато, а в ложниці опинившись, не чув хмелю ані в голові, ані в ногах, і ліпше було б, коли б взагалі не пам'ятав нічого й не розумів.
У ложниці парко натоплено. Товста свіча слабо розвіває морок, розстелене широке ложе біліє холодом, мовби хтось натрусив на нього свіжого снігу.
Ян притулився плечима до гарячої печі. Не поспішав розперізувати черес, не квапився лягати на білий сніг, що на постелі; всупереч його тверезому міркуванню з глибин свідомості проростав упертий відчай: плюнь, мовляв, на це ложе, на своє пишне весілля, на боярську гривну й княжу милість, втечи до Галича під батькову руку, закопайся в роботі дереводільській, там не муситимеш покривати своєю честю чуже безчестя, батько Чагр тебе зрозуміє і похвалить.
Батько Чагр... навіть на весілля не приїхав, Маму не пустив і братові Василькові дорогу в Братишани заказав. Рука його не піднялася на благословення.
Князь Володимирко благословення дав. Щедрий наш князь...
Але ж коли підступному відчаєві піддатися, то згине, пропаде усе те, до чого простував, про що мріяв відтоді, як брат Лют надоумив:
— Не будь дурний, Янчику. Переписувати книги вчися... але й гусла не занехай. Кохається наш князь у співі, небіжчика свого співця Влада скрізь возив з собою і багато обдаровував, бо знав Влад, про що князеві співати: славу його до небес підносив, лесть під ноги кидав. Волостелини це люблять. Ти повинен місце Вла-дове посісти.
Аж приголомшив тоді Лют своїми підшептами.
Коли ж поміркував Ян над словами Лютовими, то зрозумів: діло нараює старший брат, хосен з того може бути. Го-го, ще й який хосен...
Незчувся, як бояришня Параскева підступила до нього, в обидві долоні, гарячі й ніжні, взяла його обличчя, нагнула і поцілувала в губи.
— Я жду, мій мужу... — проказала і почала роздягатися. Він не відповів на її палкий цілунок, був далеко від цієї ложниці, ще стояв перед ним брат Лют. Вона ж сполошила спогади, і вони пурхнули пріч, як зграйка перепелів.
Параскева зняла з голови вінок.
Скинула Параскева боярську одежу і, вигинаючись звабливо біля ложа в самій сорочці, розсипала по плечах розплетену косу.
А таки вродлива Параскева, одиначка старого Брати-шана, який умер три роки тому. Ростом висока, струнка, перса, як гусенята, випорскують з пазухи, на білому лиці брови — як намальовані... брови у боярині чорні, а коса русява.
Чого ще міг жадати син галицького дереводіла?
Однак серце до неї не лежало, не знаходив у душі слова заповітного, яким з правіку мужі кличуть своїх коханих. Язик не повертався назвати її ладою, не жадав Ян ні її білого тіла, ні ласки, ні навіть скарбу вотчинного.
Вона знову підступила до нього, тулилася грудьми до його грудей, осипала лице цілунками, обвіювала, сміючись задихано, гривою волосся, коса пахла грецькою оливою, пухкі руки — польовими травами. Пахощі дівочі дурманили Яна, жар її тіла захмелював сильніше од вина угорського, він уже було відступився від печі, щоб піддатися чарам, і тут уловив дух поту, чомусь цей дух нагадав йому повів від бороди княжої.
"Вона, сирота боярська, не раз утикалася лицем у Во-лодимиркову бороду, спітнілу, смердючу, дарма що заморськими мазями напахчену, для неї весільна ніч давно минулася, а моя ніч — олжа облудна".
Зірвав з своїх плечей її руки, стиснув зап'ястя ненависно і відштовхнув від себе.
Заточилася. Мало не впала.
Сіла на ложе й кліпала спантеличено віями. Подібного, видно, не чекала. В очах бриніли сльози. Але не заплакала. Кров боярська одхлинула з обличчя, злість сточила губи на тонкі сині шнурочки.
— Що, гидуєш мною, смерде ниций? — видихнула з грудей. — Забув, хто ти єси?
Тисячу раз чув за своє життя оте погордливе "смерде"... чув, однак колись воно не ображало, був смердом з діда-прадіда і, навчений батьком Чагром, навіть гордився своїм простим родом. Нині теж згірдливе слово не вцілило боляче, він лише голосно засміявся.
— Був смерд, боярине, та минувся.— Розправив плечі, торкнувся десницею боярської гривни. Досі не відчував, щоб золотий обруч на шиї додавав пихи, впевненості, інколи з незвички гривна й заважала, а в цю мить золото мовби возвишало його, підносило вгору. І Ян височів посеред ложниці молодий, гордий, задоволений з себе. Параскева ж, засліплена гнівом, не помічаючи в ньому переміни, продовжувала:
— Ні, ти смерд, холоп! Тупну ногою і вилетиш звідси, як пес паршивий.
Цього стерпіти не міг
В три кроки підлетів до Параскеви, наодмаш мацнув пальцями по губах.
— Стули писок, боярине! І знай: терем оцей, вотчина Братишанська і ти разом з нею князем нашим мені дарована, грамоту на це маю. До того ж, ти роба моя, в церкві перед господом заприсягалась.
Хто знає, що більше Параскеву вразило — удар по лиці а чи слова Янові. Досить того, що вона знітилась, обм'якла і впала пластом на постіль.
Плакала.
Він споглядав, як тремтіли від плачу її плечі, і насолоджувався новим, дотепер не відомим почуттям влади. До цього не підозрівав, що панування над кимось приносить щастя, ця новизна солодко згладжувала попередній протест і згладжувала гіркоту, що повинен своєю честю прикрити чуже безчестя. Нічого не вдієш... коли хочеш досягти високого у цьому світі, то мусиш не зважати, що платять тобі надщербленими золотниками. Перетерпиш, переморгаєш.
"А смішки людські позаочі, а глузування потаємні?.."
"Зумів я замкнути пельку боярській донечці, зумію й людські язики вкоротити. Ось поросту пір'ям і..."