Вовки... На вовків є стріли, мечі, і є ясні смолоскипи. Смолоскипи горять синім вогнем. Чому синім, чому... чому... чо... Ах, це сині очі в дівчини, яка всміхається мені від вогнища... всміхається устами, а очі серйозні, дивляться уважно, допитливо. Може, це не Любанині очі... так, здається, звуть цю русалку з білим волоссям... може, це очі отчої землі?"
Русин скидався на дитину, яка прагне чимось добрим похвалитися перед родичами. Тому поправцював до кринички, непомітної і ніби замуленої, що була Гомером й іншими поетами викопана і обцямрована. Русин давно не толочив до неї стежки, навмисне обминав її, хоч і відчував, що джерела в ній не висохли; поетичне зерно проростало, кільчилося, чекаючи своєї хвилі.
То, може, сьогодні настав час, коли зерно розбрунить-ся пагінцями? Це нічого, що пагінці будуть тоненькими і кволими, пам'ятаєте: всі дерева виростають з пагінців. Шкода тільки, що нема під рукою пергамену, нема на чому записати те, що поллється з серця, адже мисль, образ, перенесені на пергамен, немовби вбираються в матеріальну одежу. Зрештою, не біда, прадавні співці Еллади — аеди теж обходились без письма, повідають, що сам Гомер творив без пера. Спробує і він, Русин.
Спробує...
— Слухайте.
Сині очі Любанині повеселіли і підморгнули. Сині очі в моєї вітцівщини... Вітцівщині душу відкриваю. Вітців-щина — це батькова Суздальщина й материн Перемишль, це щось дуже велике і близьке, ім'я йому — Русь.
II
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Посіяла кормилиця Марія яре зеренце, Ярославе, сподіваючись, що виросте із нього колос; посадила кормилиця Марія квітку, гадаючи, що випестовує красу.
Була кормилиг^я Марія чарівницею, бо виворожила на чистому оболонні під Звениградом храм, звівши над ним небесні бані; навчала вона слухати землю і вухом, і серцем. Але дитинство минулося, разом з ним спопеліла Маріїна ворожба: зерня не прийнялося, з квітки позривав вітер пелюстки".
Чагрову славу у першу седмицю, коли він з родиною прителіпався возом із весі над Золотою Бистрицею до Галича, ніхто до хмар не підносив. Та й не було за що. Приставши до ватаги дереводілів, на чолі якої стояв виборний староста, прозваний за веселу вдачу Кумом Скоморохом, Чагр сповняв важку і грубу роботу: обтесу-вав бервена, мастив смолою дуби для підвалин.
Галичська гора клекотала тієї весни робучим людом. Ще з минулого літа, коли поховали князя Івана Василь-ковича, сина Василя Теребовльського, і Галич підпав під руку князя перемишльського, Звенигородського і теребовльського Володимирка Володаревича, сюди, на гору, посунули смерди з сокирами й пилами, щоб викосити впень дуби і липи, готуючи місце для побудови Володимиркових палат.
— Бути Галичу городом столичним! — мовив Володимирко.— Дитинець побудую на горі Галичській.
Князь сказав "бути", і смерди укорочували вік деревам, корчували й спалювали пні, сипали вали, поглиблювали днище потоку, що омивав гору зі сходу.
Ледь не вся земля зібралася купно будувати новий стольний город. Втім, новим його не назвеш, город над Дністром стояв із правіків, діди переповідали, що в ньому чинили суд і розправу князі білих хорватів. Народна пам'ять береже також згадку про князя Галича, що ніби дав городу своє ймення. Проте з тієї давньої прадідівської слави зосталися лише окрушини. Володимирко задумав у літопис города вписати нові сторінки. Та для початку потрібно було приодягти його в святош-ну ношу.
Була в цьому надоба.
Володимирків попередник Іван Василькович, царство йому небесне, прожив життя тихе, богобоязливе, ні на кого він меча не гострив, не важили сусіди й на нього. Через це не дуже сушив собі голову заборолами, валами, стовпами-вежицями, що повинні були боронити город від напасті. Навіть княжий терем, який стримів на горі понад, самим Дністром, підупав і почорнів, як зчервивлений гриб. Коли торік, відразу після похорону, Володимирко оглядав город, то не міг втриматися, щоб не вколоти тутешнього боярина Сірослава Сірославича, котрий разом з іншими галицькими та перемишльськими мужами супроводжував князя.
— Мохом, Сірославичу, поріс ваш Галич. Павутинням заснувався. Спали ви тут усі з своїм князем, чи що? Де ваші храми, де ладьї купчинів, де торжки велелюдні?
— Ми обходилися тим, що мали, — обережно відбився Сірославич.
— Лінивці завше обходяться малим,— спалахнув гарячий Володимирко, не помічаючи, що ображає боярина.
Галич справді розкрився перед ними сонний, тихий і збайдужілий. Поміж кукуріканням півнів та рохканням свиней з берега Ликви долітали рідкі удари ковальських молотів. На дністровій пристані погойдувалося кілька рибальських ладей. Біля церквиці, що на Кривавому броді, хмільно горланив гурт рукомесних людей. На проїжджаючих мимо комонників вони й уваги не звернули, ніхто не здер з голови ковпака. З уривків їх співанок, з вигуків розрізнених Володимирко здогадувався, що малі люди справляли тризну по князеві Івану, справляли і хвалили усопшого, бо хоч при ньому не раювали, та зате тішилися золотим спокоєм. Про це також свідчили розчинені навстіж боярські гражди, що грілися проти сонця, і хижі містечан. Правда, тут не виблискували вікнами із слюди різьблені тереми купчинів і княжих метальників, як це було в Перемишлі, тут хижі зорили на світ підсліпуватими бичачими міхурами. Зате будували галицькі дереводіли добротно, на віки, як це уміли робити ще їхні прадіди. Взагалі у городі над Дністром панував дух старих добрих часів, про які давно забули містечани перемишльські.
— Я розворушу це сонне гніздо,— задирикувато вихвалявся князь Володимирко, споглядаючи з крутого обриву Галичської гори густо забудовані вулиці Підго-роддя.— Розворушу і напою вітром.
— Поживемо — побачимо, — не стерпів боярин Сірославич. Якщо покласти руку на серце, то йому не вподобався метушливий, різкий у судженнях перемишльський володар.
— А поживемо, боярине. І сам побачиш,— сказав Володимирко.— Не пізніше, як завтра почну отут на горі будувати свій город. Свій! Чуєш, Халдеєвичу? — обернувся до воєводи Івана Халдеєвича, якого полюбив з перших днів ще свого князювання в Звенигорода — Лишаю тебе, Йване, посадником своїм у Галичі.