— Ха! Поглянь, що я знайшов!
Геральт зацікавлено наблизився. Знахідка виявилася добряче потовченим кам'яним глеком, трохи схожим на амфору із двома ручками, обплутаним сіттю, чорним від зогнилих водоростей та колоній волохокрильців і слимаків. З глека стікав смердючий мул.
— Ха! — знову хвалькувато вигукнув Горицвіт. — Ти знаєш, що це таке?
— Аякже. Старий горщик.
— Помиляєшся, — заявив трубадур, шматком дерева здираючи з глека мушлі та скам'янілу глину. — Це горщик зачарований — далебі! Там всередині сидить джин, котрий виконає три мої бажання.
Відьми́н пирхнув.
— Можеш сміятися, — Горицвіт закінчив обшкрябувати глечик, нахилився і прополоскав амфору водою. — Але на горлечку — печатка, а на печатці — чародійський знак.
— Який? Покажи.
— А дзуськи, — поет сховав глечика за плечима. — Ще чого хочеш? Це я знайшов і всі три бажання мені потрібні.
— Не руш тієї печатки! Облиш це!
— Пусти, кажу! Це моє!
— Горицвіте, вважай!
— Аякже!
— Не торкайся! А, стонадцять чортів…
З глечика, який під час шарпанини упав на пісок, вирвався мерехтливий червоний дим.
Відьми́н відскочив і кинувся в бік стоянки по меч. Горицвіт навіть не ворухнувся. руки мав схрещені на грудях.
Дим запульсував, зібрався в кулю неправильних розмірів, що висіла на рівні голови поета. Куля набрала форми карикатурної, безносої голови з величезними балухами і чимось схожим на дзьоба. Голова була розміром із сажень.
— Джине! — промовив Горицвіт, тупнувши ногою. — Я подарував тобі волю і віднині є твоїм паном і володарем. Мої бажання…
Голова заклацала дзьобом, який, власне, дзьобом і не був. Був радше чимось на кшталт обвислих, безформних губ, що постійно змінювали форму.
— Тікай! — крикнув відьми́н. — Тікай, Горицвіте!
— Мої бажання, — продовжував поет — ось які. По-перше, хай чорти якнайшвидше заберуть Вальдо Маркса, трубадура з Цидарису. По-друге, в Каельфі мешкає графівна Віргінія, що нікому не хоче дати. Нехай мені дасть. По-третє…
Ніхто так і не дізнався, яким було третє бажання Горицвіта. Потворна голова випустила з себе два ще потворніші лаписька і хапонула барда за горлянку. Горицвіт захрипів.
Геральт трьома стрибками добіг до голови, замахнувся срібним мечем і рубонув навідліг, посередині. Повітря завило, голова бурхнула димом і моментально виросла удвічі. Потворна пащека, що також стала удвічі більшою, розкрилася, заклацала щелепами і завищала, лапи почали трусити Горицвіта, який намагався вирватися, і притисли його до землі.
Відьми́н склав пальці в Знак Аард і жбурнув у голову максимальну кількість енергії, яку йому лише вдалося зібрати. Енергія вдарила в ціль, сліпучим променем матеріалізуючись у сяючій аурі, що оточувала голову. Гупнуло так, що у Геральта заболіли вуха, а від повітря, увібраного імплозією , аж лози зашуміли. Потвора оглушливо загарчала, стала ще більшою, але поета випустила, після чого піднялася вгору, заборсалася і відлетіла над поверхню води, вимахуючи лапами.
Відьми́н кинувся, щоби відтягнути Горицвіта, який лежав нерухомо. В цю мить його пальці наткнулися на круглий предмет, що лежав у піску.
То була латунна печатка зі знаками зламаного хреста і дев'ятипроменевої зірки.
Голова, яка висіла над рікою, виросла вже до розмірів копиці сіна. Роззявлена пащека видавала страшне гарчання і в свою чергу нагадувала ворота комори середніх розмірів. Витягнувши лапи, потвора напала.
Геральт, не маючи й гадки, що далі робити, стиснув печатку в кулаці й, витягнувши руку в бік напасника, прокричав формулу екзорцизму, якої його колись навчила одна жриця. Відьми́н ще ніколи не вживав цю формулу, бо принципово не вірив у забобони.
Ефект перевершив його сподівання.
Печатка засичала і моментально розжарилася, обпікаючи долоню. Гігантська голова завмерла у повітрі, нерухомо зависла над рікою. Висіла так з якусь хвилину, потім завила, заревіла і розвіялася в пульсуючий клуб диму, у велику купчасту хмару. Хмара тоненько завищала і з неймовірною швидкістю помчала вгору по річці, залишаючи на поверхні розбурхану смугу. За кілька секунд вона зникла вдалині, лише вода ще якийсь час відлунювала стихаючим виттям.
Відьми́н схилився до поета, який скулився на піску.
— Горицвіте? Ти живий? Горицвіте, качка б тебе копнула! Що з тобою?
Поет зателіпав головою, замахав руками і відкрив рота, щоби закричати. Геральт скривився і примружив очі — Горицвіт мав добре поставлений, голосний тенор, а під впливом страху міг підвищити голос до небувалих регістрів. Але те, що вирвалося з горлянки барда, було ледве чутним, хрипким скреготом.
— Горицвіте! Що з тобою? Озвися!
— Ххххх….еееее… кхеееее… куууурва…
— Болить тобі щось? Що з тобою? Горицвіте!
— Хххх… Кххууу…
— Не кажи нічого. Якщо все добре — кивни головою.
Горицвіт скривився і з великим зусиллям кивнув, а зразу після цього перевернувся набік, скрутився і виблював кров'ю, давлячись і кашляючи.
Геральт вилаявся.
ІІ
— Богове! — стражник позадкував і опустив ліхтар. — Що з ним?
— Пропусти нас, чоловіче добрий, — тихо промовив відьми́н, підтримуючи Горицвіта, що зігнувся в сідлі. — Ми поспішаємо, ти ж бачиш.
— Бачу, — стражник ковтнув слину, дивлячись на бліде обличчя поета і його підборіддя, забризкане чорною засохлою кров'ю. — Поранений? Кепсько воно виглядає, пане.
— Я поспішаю, — повторив Геральт. — Ми в дорозі від самого світанку. Прошу, пропустіть нас.
— Не можем, — сказав другий стражник. — Через браму — тільки від сходу до заходу сонця. Поночі не мож. Такий наказ. Нікому не мож, хіба зі знаком від короля чи бургомістра. Або як гербовий шляхтич.
Горицвіт закректав, зігнувся ще більше, спираючись чолом об гриву коня, затремтів, затрусився, смикнувся в сухому блювотному рефлексі. По розлогому, засохлому візерункові на кінській шиї потекла ще одна цівка.
— Люди, — промовив Геральт найспокійніше, як міг. — Ви ж бачите, що йому зле. Я мушу знайти когось, хто його вилікує. Пропустіть нас.
— І не просіть, — стражник сперся на алебарду. — Наказ — то наказ. Пущу вас — то піду до ганебного стовпа. Виженуть мене геть зі служби, що тоді дітиськам їсти дам? Ні, пане, не можу. Стягніть дружка з коня і дайте його до кімнати на барбакані. Перев'яжемо його, то до рання витримає, якщо так йому на роду написано. Недовго вже.