Геральт сперся на стіну печери, витер піт із брів.
— Не відповідаєш, — підсумувала Неннеке, злегка усміхаючись. — Я й не дивуюся. З голосом розуму сперечатися непросто. Ти хворий, Геральте. Втратив форму. Погано реагуєш на еліксири. В тебе пришвидшений пульс, сповільнена акомодація ока, загальмовані реакції. Тобі не вдаються найпростіші Знаки. І ти хочеш рушити на гостинець? Мусиш лікуватися. Необхідна терапія. А перед нею — транс.
— Це тому ти підіслала до мене Йолю? В межах терапії? Для полегшення входу в транс?
— Дурний ти!
— Не настільки.
Неннеке відвернулася, всунула руки між м'ясисті стебла незнайомих відьми́нові ліан.
— Ну хай буде, — невимушено мовила Неннеке. — Так, я прислала її до тебе. В межах терапії. І все вийшло, мушу сказати. На другий день ти реагував уже краще. Був спокійнішим. Окрім того, Йоля теж потребувала терапії. Не сердься.
— Я не серджуся. Ні на терапію, ні на Йолю.
— А на голос розуму, який чуєш?
Відьми́н не відповів.
— Транс необхідний, — повторила Неннеке, окидаючи оком весь свій печерний садок. — Йоля готова. Вона встановила з тобою фізичний і психічний контакт. Якщо хочеш їхати — зробімо це сьогодні вночі.
— Ні. Не хочу. Зрозумій, Неннеке, у трансі Йоля може почати віщувати. Пророкувати, оголошувати майбутнє.
— У цьому й річ.
— У цьому. А я не хочу знати майбутнього. Як я міг би робити те, що роблю, якби знав? Зрештою, я й так його знаю.
— Ти впевнений?
Відьми́н не відповів.
— Ну добре. — зітхнула Неннеке. — Ходімо вже. Ага… Геральте? Не хочу здатися нечемною, але скажи мені… Скажи, як ви познайомилися? Ти і Єнніфер? Як це почалося?
Відьми́н усміхнувся.
— Почалося з того, що ми з Горицвітом не мали чим поснідати і вирішили наловити риби.
— Я так розумію, замість рибини ти впіймав Єнніфер?
— Я розповім тобі, як це було. Але, може, після вечері, бо я трохи зголоднів.
— То ходімо. Я вже маю все, що треба.
Відьми́н рушив до виходу, ще раз обвів поглядом печерну теплицю.
— Неннеке?
— Що?
— Половина з того, що тут є — рослини, які вже ніде на світі не ростуть. Я маю рацію, правда?
— Маєш. Більш ніж половина.
— Чим це можна пояснити?
— Якщо я скажу, що ласкою богині Мелітеле, тобі цього, напевне, не вистачить.
— Напевне ні.
— Я так і думала, — Неннеке усміхнулася. — Чи бачиш, Геральте… ось це наше ясне сонечко світить і далі. Але вже не так, як раніше. Хочеш — почитай книжки. Якщо ж не бажаєш гаяти на це час, то може, задовольнишся поясненням, що кришталь, з якого зроблений дах, діє як фільтр. Затримує смертоносні промені, яких щораз більше з'являється в сонячному світлі. Тому тут ростуть рослини, що їх уже ніде на світі дикорослими не побачиш.
— Зрозумів, — кивнув головою відьми́н. — А ми, Неннеке? Що з нами? На нас теж світить сонце. Чи ж і ми не повинні сховатися під такий дах?
— В принципі повинні, — зітхнула жриця. — Але…
— Але що?
— Вже запізно.
ОСТАННЄ БАЖАННЯ
I
Сом вистромив з-під води вусату голову, шарпнувся із зусиллям, почав хлюпатися, здійняв бризки на воді й блиснув білим черевом.
— Вважай, Горицвіте! — скрикнув відьми́н, упираючись підборами в мокрий пісок. — Тримай, бодай би його!
— Тримаю… — крекнув поет. — Матінко рідна, оце потвора! Левіафан, а не риба! Ото їдла буде, бачать боги!
— Пускай, пускай, бо линва лусне!
Сом застиг біля дна, раптовим рухом шмигнув проти течії, в напрямку закруту річки. Линва засичала, рукавиці Горицвіта і Геральта задимілися.
— Тягни, Геральте, тягни! Не пускай, бо заплутається в корчах!
— Линва лусне!
— Не лусне! Тягни!
Обоє зігнулися, потягнули. Линва зі свистом розтинала воду, вібрувала, розкидала навколо краплини, що поблискували у сяйві ранкового сонця, ніби ртуть. Сом раптово виринув, завовтузився під самою поверхнею води, натяг шнура ослабнув. Рибалки негайно заходилися вибирати слабину.
— Завудимо його, — засопів Горицвіт. — Завеземо до села і скажемо, щоб завудили. А з голови зваримо юшку!
— Вважай!
Відчуваючи під черевом мілину, сом виринув з води до половини двосажневої туші, мотонув головою, вперіщив воду плескатим хвостом і прудко пірнув у глибінь. З рукавиць знову пішов дим.
— Тягни, тягни! На берег його, сучого сина!
— Линва аж тріщить! Попусти, Горицвіте!
— Витримає, не бійся! З голови… зваримо юшку…
Сом, якого знову притягли ближче до берега, почав скажено борсатися і смикати линву, ніби показуючи, що не вийде так просто запакувати його до горщика. Бризки знялися на сажень угору.
— Шкуру продамо… — Горицвіт, червоний від натуги, обіруч тягнув линву, впершися ногами в землю. — А вуса… З вусів зробимо…
Ніхто так ніколи й не довідався, що поет мав намір зробити із сом'ячих вусів. Линва розірвалася з тріском, а обидва рибалки, утративши рівновагу, гепнулися на мокрий пісок.
— А бий тебе сила Божа! — заволав Горицвіт, аж відлуння прокотилося очеретом. — Стільки їдла пропало! А щоб ти здох, сом'ячий сину!
— Я ж казав, — Геральт обтрусив штани. — Казав не тягнути насилу. Спаскудив ти, друже, усеньке діло. Рибалка з тебе, як із телячого хвоста сито.
— Брехня, — обурився трубадур. — Те, що це страховидло взагалі клюнуло — лише моя заслуга.
— Цікаво. Ти ж пальцем не поворухнув, щоб допомогти мені закинути волосінь. Грав на лютні й горлав на цілісіньку околицю, більш нічого.
— Помиляєшся, — вищирив зуби Горицвіт. — Бо бачиш… коли ти заснув, я здійняв з гачка хробаків і вчепив здохлу ворону, котру знайшов у кущах. Хотів побачити зранку твою міну, коли б ти ту ворону витяг. А на неї сом упіймався. На твоїх хробаків дідька лисого би щось клюнуло.
— Клюнуло, клюнуло, — відьми́н сплюнув у воду. намотуючи волосінь на дерев'яну рогачку. — Але урвалося, бо ти тягнув, як дурило. Замість патякати, змотай решту волосіней. Сонце вже високо, пора в дорогу. Йду збиратися.
— Геральте!
— Чого?
— На другій волосіні теж щось є… Ні, чорт забирай, тільки зачепило. Тримає, як камінь, бісова душа, не подужаю! Нуууу, пішло… Ге, ге, гляди, що я тягну! Либонь, каркас баржі часів короля Дезмода! Але ж велика, зараза! Гляди, Геральте!
Горицвіт, ясна річ, перебільшував. Клубок зігнилих мотузок, решток сітей і водоростей, що його поет витягнув з води, був досить великий, однак далеко йому було до розмірів баржі з часів легендарного короля. Бард розкинув клубок на березі і почав колупатися в ньому носаком черевика. Водорості аж ворушилися від п'явок, бокоплавів та інших дрібних рачків.